Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

Але як◦же так вийшло, що цими вигодами зазвичай користуються бідні цивілізовані люди, а дикун, який їх не має, у своєму дикунстві багатий? Якщо припустити, що цивілізація справді покращила умови життя — а я думаю, що таки покращила, хоча користаються цим тільки мудреці, — то вона мусить забезпечувати всім краще житло, не підвищуючи ціни; а вартість предмета слід вимірювати тим, скільки мого життя доведеться за нього проміняти, одразу чи в довшій перспективі. Припустімо, що праця робітника коштує долар за день (але якщо хтось отримує більше, це значить, що хтось отримує і менше). Будинок у нашому містечку коштує в середньому близько 800 доларів, а отже, на те, щоб назбирати таку суму, робітникові потрібно витратити десять-п'ятнадцять років життя, і це якщо він не обтяжений родиною. Отже, він протринькає понад пів життя, перш ніж заробить на вігвам. Пропонуючи йому натомість платити ренту, ми вибираємо поміж двох лих. Чи ж мудро вчинив◦би дикун, якби на таких умовах проміняв свій вігвам на палац?

Як ви можете здогадатися, єдиною користю від володіння зайвим майном я вважаю те, що це запас на чорний день: скажімо, власника буде за що поховати. А◦з другого боку, можливо, його поховає своїм коштом хтось інший. Хай там як, тут оприявнено важливу відмінність між цивілізованою людиною і дикуном; не випадає сумніватися, що життя цивілізованої людини — це інституція, що регламентує буття індивіда, аби оберегти й вдосконалити буття раси. Однак я хочу показати, яку страшну ціну ми платимо за ці здобутки, й довести, що ми можемо жити, послуговуючись усіма здобутками й не зазнаючи жодних труднощів. Що значить «вбогих маєте завжди з собою»[96]? Що значить «батьки їли недоспілі грона, а на зубах у дітей оскома»[97]?

«Клянусь моїм життям, — слово Господа Бога, — не будуть уже більше тієї приповідки в Ізраїлі повторювати.

Ось бо всі душі — мої; чи душа батькова, чи душа синова — мої вони. Той, хто згрішить, той помре»[98].

Якщо поглянути на моїх сусідів, конкордських фермерів — принаймні не найбідніший клас, — то вони трудяться по двадцять, тридцять чи й сорок років, щоб стати повноправними власниками ферм, зазвичай успадкованих разом із закладними чи й куплених на позичені гроші. А◦більшість-бо ще й не виплатила всього досі. Припустімо, третина праці йде, щоб оплатити будинок. Але нерідко буває так, що боргів під забезпечення ферми більше, ніж та ферма коштує, і тоді вона стає для власника непіднімним тягарем. Та все ж і на такі будинки знаходяться спадкоємці, навіть свідомі становища. Розпитавши податкових інспекторів, я з подивом виявив, що вони не можуть назвати в містечку й десятка ферм, точно і безсумнівно викуплених власниками. Якщо вас цікавить справжня історія містечка, спитайте в банку, де заставлено будинки. Чоловік, який сплатив усі борги за ферму своїм трудом — це така дивовижа, що на нього вкаже кожен сусід. Навряд чи таких у Конкорді знайдеться хоч троє. Про купців кажуть, що переважна більшість із них, чи не дев'яносто сім зі ста, прогорає, і те ж стосується фермерів. Щоправда, щодо купців один із їхньої братії влучно зауважив: більшість їхніх невдач — це не справжні фінансові катастрофи, а просто невиконання зобов’язань, які стали незручними, а отже, моральна похибка. Але це свідчить, що насправді все значно гірше, адже можна припустити, що навіть ті троє, які здобули успіх, не порятують своєї душі й можуть виявитися значно гіршими банкрутами, ніж ті, хто чесно програв. Банкрутство й анулювання боргів — це трамплін, від якого відштовхується наша цивілізація, щоб підскочити й зробити сальто, а дикуни стоять на негнучкій дошці голоду. Та все ж сільськогосподарська виставка округу Мідлсекс проходить щороку з великим розмахом, ніби всі шарніри сільськогосподарської машини добре змащені й працюють як належить.

Фермер намагається розв'язати просту задачу виживання за допомогою складної формули. Щоб розжитися шкіряними шнурками для взуття, він спекулює цілими чередами худоби. Він вправно ставить капкан, щоб піймати статки й незалежність, але варто відвернутися — і вступає в нього сам. Тому він і бідний; тому нам усім бракує тисяч вигод, доступних кожному дикунові, хоча нас оточують розкоші. Як писав Чапмен[99]:

Лицемірна людська громада

Пускає з димом всі небесні втіхи

Заради величі земної.

Коли фермер стає власником дому, може виявитися, що він не збагатився, а збіднів, і насправді це дім став його власником. Наскільки я розумію, Мом[100] слушно дорікав Мінерві за те, що вона свій дім «не зробила пересувним, що дало◦би змогу уникнути кепського сусідства». Його слова не втратили слушності досі, адже будинки — така тяжка власність, що ми в них ув'язнені, а не мешкаємо, а кепське сусідство, якого потрібно уникати — це наша самість, вражена цингою. Я знаю в цьому містечку щонайменше кілька родин, які вже майже ціле покоління намагаються продати дім на околиці й переїхати в саме село, та марно: тільки смерть подарує їм свободу.

Звичайно, більшості врешті вдається як не викупити, то бодай винайняти сучасний будинок з усіма вигодами. Цивілізація вдосконалює наші будинки, але не вдосконалює людей, які їх населяють. Вона побудувала палаци, але не спромоглася створити шляхтичів і королів. А◦якщо заняття цивілізованої людини анітрохи не чеснотливіші, ніж у дикуна, а більшу частину життя вона гає на забезпечення нагальних потреб і дрібних вигод, то чим◦же вона заслужила на краще житло, ніж у дикуна?

А◦як ведеться меншості? Не без того, що це зовнішні обставини піднесли певний відсоток суспільства понад дикунський рівень, але такий самий відсоток поставили нижче від нього. Розкоші одного класу врівноважуються злиднями іншого. На одній шальці терезів — палац, на іншій — богадільня й «безмовні злидарі». Силу робітників, що будували піраміди як гробницю для фараона, годували часником і навряд чи ховали гідно. Закінчивши витесувати карниз у палаці, каменяр вночі повертається в хатину, гіршу за вігвам. Помилкою було б припускати, що у країні, де існують усі звичайні прикмети цивілізації, величезна частина громадян не живе гірше, ніж дикуни. Це я про нікчемне життя бідноти, а не про нікчемних багатіїв. Щоб у цьому пересвідчитися, досить поглянути на халабуди вздовж залізничних колій — найновішого здобутку цивілізації, — де я щодня під час прогулянки бачу, як людські істоти живуть, мов у свинарні, не причиняючи дверей навіть узимку, щоб мати яке-не-яке освітлення, а про дрова тільки мріють. Старе і мале постійно горбиться, зіщулившись від холоду й горя, тож ані кінцівки