Читати книгу - "Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик"

Клишоного перевалюючись і черкаючи вологу землю днищем, ми наближаємося до маленького гайку, за яким уже палицею докинути до дідового будинку. Я впізнаю стару високу березу, що височіє поміж сухого чагарнику при в’їзді, і щось тихо стискається в моєму животі. Утім, Максів репчик, який бездушно валить із магнітоли вже другу годину поспіль, перебиває цей м’який імпульс, і я прямую до лісу хіба що з туманним відчуттям явного дисонансу. Дуже близько, лише за тонким бар’єром металевого панцира моєї машини, мабуть, гостро пахне водою, цвіллю, прілою травою, там шумують розтривоженим шепотом верхівки дерев, але я не наважуюся відкрити вікно і змішати все це з моїм іще дуже міським настроєм; навіть цей надривний речитатив наразі значно реальніший, справжніший, моїший, і я кілька хвилин не стишую музику, зупинившись нарешті біля хвіртки.

— Жека, ау? — не витримує Макс. На дорозі перевальцем шкутильгає в нашому напрямку дідова сусідка тьотя Рая, і я мушу поводити себе адекватно.

— Здрасьтє, - вилажу з машини.

Наближуючись, вона підсліпувато мружить очі й раптом радісно округляє рота:

— Ой!

Я усміхаюся їй так щиро, що мені болять із незвички щоки, й одночасно думаю, що тьотя Рая лише років на сім-вісім старша від моєї вічно молодої, чи, точніше, добре тюнінґованої мами. Ця різниця здається неможливою: бачу перед собою стару без перебільшення жінку зі зморшкуватим обличчям, репаними долонями, зігнутою невідомим болем спиною; втім, усмішка в неї знайома.

— Скільки ж ти тут не була? П’ять год, не менше… — закусює вона раптом губу і стрімко, не даючи можливості відреагувати, переводить погляд на Макса. — Женіх? — запитує тьотя Рая підозріло, скоріше, в нього, ніж у мене.

— А то, — сміється Макс, ретельно обтираючи кросівки від рідкого багна.

— Мугу, — ставлю я не надто жирну крапку і прямую до хвіртки, змінюючи тему.

Тьотя Рая дивиться здивовано, не розуміючи до кінця мого наміру, і питає обережно:

— Глянути хочеш? Так… а нашо? Давайте спершу до мене. І поїсти з дороги, і переговорити. Я ж так розумію… ти вместо Льоні приїхала?

Озираюся на Макса: він уже знову розмовляє по телефону, вирішуючи чергові глобальні питання. «Постпро- дакшн? Я думаю, в Мілані… Ну що ви, звісно, я дбаю про ваші фігури. Паста — це ж ліки, а не їжа», — сміється він одним із голосів свого довколаклієнтського образу. Я не знаю, що робити далі. Ми, власне, приїхали сюди якраз «переговорити» з тьотею Раєю, але…

— Добре. Ходімте до вас. Спочатку сімейні справи.

— Ну ні-і-і! Спочатку буде квасолянка, а тоді вже сімейні справи, — світліє тьотя Рая і широким жестом запрошує нас до себе.

Дідові вікна дивляться на мене зі спокійним розумінням; голі віти бузку тихо погойдуються відображеннями в їхніх забитих нашвидкуруч дошками шибках, і на якусь мить мені здається, що кущі проросли всередину самого будинку.

2

Наша сімейна справа, загалом, банальна. Ще на поминках тьотя Рая не забула поцікавитися батьковими намірами стосовно осиротілої після смерті діда спадщини. Тоді цей закид повис у повітрі в силу своєї очевидної другорядності, але трохи згодом батько згадав про нього, замислився. Здоровий глузд підказував, що він навряд чи потягне догляд за хирлявим будиночком із гектаром землі за двісті кілометрів від Києва; але й лишити його на втіху всім вітрам — догнивати, розсипатися на самоті в очікуванні власного кінця — було б недобре. За тиждень виснажливого самоїдства він зважився зателефонувати тьоті Раї. Та щебетала деякий час про все на світі, поки нарешті не усвідомила, чого від неї хочуть. «Так, Льоню, — різко змінила вона хід бесіди, — оформляй документи, бо інших варіантів нема, це ясно. Ти городський, а сільська хата просить хазяїна з руками. Якщо маєш Бога у своєму серці, то він тобі все скаже, як є. Я дам тисячу гривень. Але ти не думай, тут ніхто не заплатить більше. Сам бачив, три з половиною каліки в селі лишилося, ото й по всьому…» — «Маю… маю в серці», — з готовністю вхопився за підказку батько й повеселішав. Звідтоді минуло півроку, і вийшло так, що на мене лягла остаточна місія забрати документи й відвезти їх новій власниці дідового будинку. Ото й по всьому.

У хаті тьоті Раї багато Бога, це точно. З усіх кутів на мене дивляться ікони в позолочених окладах, укутані рясними від вишивки рушниками. Тьотя Рая, розчервоніла, збуджена, годує нас обіцяним супом і вже з півгодини натхненно розповідає про свої стосунки з релігією. Два роки тому їй відкрилися очі: вона побачила істину, завдяки цілительці з довгим красивим іменем і широким спектром учень. Одного знакового дня тьотя Рая потрапила на лекцію, яку цілителька читала в райцентрі, і вже з тих пір для неї почалося нове життя. День тепер проходить непомітно, в молитвах, без усякої непотрібної мішури, — ділиться вона і любовно погладжує стосик брошурок авторства своєї духовної вчительки. «Кстаті, Женічка, — як завжди несподівано змінює акцент тьотя Рая, косячи оком на Макса і стишуючи голос, — щоб ти знала, всі ті ваші ліфчики — єресь. Цицьки мають лежати вільно на пузі», — додає вона поважно, і я зіщулююся своїм мінус першим розміром під кенгурушкою. «Тьотя Рая, — у свою чергу, намагаюся змодерувати тему, — а пригостіть мене помазанкою, будь ласка!» Помазанка, яка є нічим іншим як куснем житнього хліба, политого олією і здобреного сількою, колись, у набіганому полями й лісами дитинстві, здавалася мені найкращою з усіх можливих у світі смакот. Тьотя Рая жваво підхоплюється за хлібиною. «Аякже! їж, їж на здоров’я, нам хліба не жалко, — бадьоро шурує вона ножем. — Нам Бог дав на хлібчик… Це ж тобі не копчена риба», — раптом темніє очима хазяйка, наче згадавши про щось неприємне. «Бачила позавчора Оксанку Гака- ленкову в центрі… рибу копчену вибирала… перенюхувала. Як же так, от ти скажи? У, сука! Як же так? Я все життя вчителькою чесно працювала, але копчену рибу собі не позволяю!» Тьотя Рая змахує рукою в якомусь болісному пориві, не знаходить слів і гупає переді мною блюдцем із помазанкою.

— Ми документи привезли, — втручається Макс, явно нудьгуючи й ковзаючи поглядом по серванту із золотими чашками, круглоротими керамічними рибками та низкою запилюжених дезодорантів.

— Ну, то й чудово, — моментально переключається хазяйка і діловито відставляє полумиски вбік, — І правильно зробили! Дід її,