Читати книгу - "Легенда про Сонну Балку та інші історії"

З певними труднощами він знайшов шлях до власного будинку, до якого підійшов із тихим страхом, чекаючи будь-якої миті почути пронизливий вереск пані ван Вінкль. Будинок дуже занепав: дах завалився, шибки вибиті, двері зірвані з петель. Напівголодний пес, дуже схожий на Вовка, вештався неподалік. Рип гукнув його по імені, але той вишкірив зуби і зник. Це було дуже неприємно. «Навіть мій власний пес, — зітхнув бідний Рип, — забув мене!»

Чоловік увійшов до будинку, який, маємо визнати, пані ван Вінкль завжди тримала в чистоті. Оселя була порожня, закинута і, далебі, покинута. Ця спустошеність змусила його забути всі дотеперішні страхи. Прибулець голосно гукнув дружину та дітей, але порожні покої лише на мить наповнилися його голосом і знову поринули в тишу.

Рип поквапився вибратися з обійстя і подався до свого старого прихистку, сільського шинку, але й його не було. На цьому місці стояла величезна дерев’яна споруда, з якої глипали великі розчахнуті вікна, рами деяких із них були зламані й затулені старими капелюхами та спідницями. А над дверима висів напис «Спілчанський готель Джонатана Дулітла». Замість великого дерева, яке раніше давало тінь тихій маленькій голландській корчмі, стирчало високе одоробло з чимось на верхівці, що нагадувало червоний нічний ковпак. На жердині тріпотів прапор, на якому виднілося зображення із зірок і смуг. Усе це було напрочуд дивним і незбагненним. Проте на вивісці чоловік таки виявив малюнок рум'яного обличчя короля Ґеорґа, під яким він мирно викурив не одну люльку, але навіть воно змінилося. Червоний мундир посинів, у руці замість скіпетра король тримав шаблю, на голові набурмосився трикутний капелюх, а під портретом було написано великими літерами «Генерал Вашингтон».

Як зазвичай, за дверима тлумилася купа народу, але серед них не було жодного, кого б знав Рип. Навіть характер людей, здавалося, змінився. Напружений, галасливий, суперечливий тон замість звичної незворушності та сонного спокою. Чоловік марно шукав мудрагеля Ніколаса Веддера, його широке обличчя, подвійне підборіддя та довгий цибух люльки, що пихкала хмарами тютюнового диму й служила гідною заміною пустопорожньому базіканню. Або ван Буммеля, вчителя, котрий читав старий часопис. Замість них якийсь сухоребрий парубок із квасною пикою, кишені котрого були набиті прокламаціями, жваво розпинався про громадянські права, вибори, членів конгресу, волю, битву біля Банкер-Хіллу,[8] героїв сімдесят шостого року тощо. Збентеженому ван Вінклю його балачка здавалася якоюсь вавилонською мішаниною мов.

Поява Рипа з його довгою, сивою бородою, іржавим мушкетом, в незграбному одязі і з юрбою жінок та дітей, котрі йшли назирці, миттю привернула увагу шинкарних політиків. Вони з'юрмилися навколо новачка і з великою цікавістю міряли його поглядами з голови до ніг. Оратор мерщій кинувся до дивного чоловіка і, відтягнувши його вбік, спитав:

— За кого будете голосувати?

Рип аж вибалушив очі від подиву. А тут іще дрібний, але жвавий хлопчина потягнув Рипа за руку, і, зіп'явшись навшпиньки, зашепотів йому на вухо:

— Ви федераліст чи демократ?

Рип і цього разу не збагнув запитання. Натомість якийсь поважний старий джентльмен у капелюсі з гострими кінцями продерся крізь натовп, розпихаючи роззявляк направо й наліво ліктями, і зупинився перед ван Вінклем, взявшись у боки, а потім оперся однією рукою на ціпок, ніби проникаючи гострими очиськами та гострокрисим капелюхом у саму душу, й суворо спитав:

— Якого біса ви приперлися на вибори з рушницею на плечі та цілою юрбою на хвості. Може, маєте намір підняти бунт у селі?

— Змилуйтеся, джентльмени, — вигукнув Рип зовсім розгублено. — Я бідний, тихий чоловік, уродженець цих країв та вірний підданий короля, нехай благословить його Господь!

Тут вчинився страшенний галас:

— Торі! Торі! Шпигун! Біженець! Хапай його! Геть!

Із великими труднощами поважний чоловік у трикутному капелюсі відновив лад. Він ще більше наморщив чоло, ще раз зажадав від невідомого винуватця повідомити, якого дідька він сюди припхався і кого шукає. Бідолаха смиренно запевнив, що він не має жодного наміру шкодити, а просто прибув сюди, щоб знайти декого зі своїх сусідів, котрі зазвичай збиралися біля корчми.

— І хто вони такі? Назвіть їх.

Рип, подумав з хвилинку і нарешті спитав, де зараз Ніколас Веддер.

На якийсь час запанувала мовчанка, яку порушив якийсь старигань із тоненьким голосочком:

— Ніколас Веддер? Та він помер вісімнадцять років тому! На цвинтарі був дерев'яний хрест, який розповідав про нього, але він уже зогнив, і від нього також нічого не залишилось.

— А де Бром Детчер?

— Вступив до армії ще на початку війни. Дехто каже, що його вбили під час штурму Стоун-Пойнта, інші торочать, що потонув під час бурі біля підніжжя Антонієвого Носа. Не знаю, чи він повернувся.

— А ван Буммель, учитель?

— Також подався на війну. Став великим генералом і тепер опинився в конгресі.

Серце Рипа впало, коли він слухав ці сумні новини про його село та друзів і відчував, що лишився самотнім у всьому світі. Кожна відповідь ще більше спантеличувала його, адже як могли статися такі величезні зміни за такий короткий час, він ніяк не міг второпати: війна, конгрес, Стоун-Пойнт. Він так упав у відчай, не наважувався питати про інших друзів:

— Хіба ніхто не знає, хто такий Рип ван Вінкль?

— А, Рип ван Вінкль! — вигукнули двоє чи троє. — Ще б пак! Та онде стоїть Рип ван Вінкль, сперся на дерево.

Рип поглянув і побачив точну копію самого себе, яким він був, підіймаючись на гору. Мабуть, це був такий самий ледар і такий самий обірванець. Бідний чолов’яга збентежився остаточно. Він уже засумнівався, ким є насправді і чи це не зовсім інша людина.

І поки намагався второпати, що відбувається, чоловік у трикутному капелюсі вимагав пояснити, хто ж він такий і як його звати.

— Це лише Бог знає! — вигукнув нещасний, втрачаючи глузд. — Я не я, а, може, хтось інший. Мабуть, хтось інший вселився у моє тіло. Учора ввечері це був я, але заснув на горі й мені підмінили рушницю, й усе змінилося, змінився й я, тому не можу повідомити ні свого імені, ні хто такий!

Присутні стали переглядатися між собою, кивати, стукати пальцями себе в чоло. Зашепотіли також, чи не відібрати в приблуди рушницю, щоб не сталося якого нещастя. Від самої імовірності такого поважний чоловік у трикутному капелюсі відійшов на безпечну відстань. Аж тут якась мила молодиця проштовхнулася крізь юрбу, щоб поглянути на сивобородого дідугана. На руках вона тримала опецькуватого малюка, який