Читати книгу - "Таємничий суперник, Агата Крісті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Їдьте за іншим таксі, — наказав молодий чоловік. — Не загубіть його.
Літній шофер не виявив жодного інтересу. Просто буркнув і зірвав прапорець. Поїздка минула без пригод. Таксі Томмі зупинилося біля залізничної платформи, одразу за таксі переслідуваних. Томмі став позаду Віттінґтона в черзі до вокзальної каси. Чоловік взяв один квиток першого класу на потяг до Борнмута, Томмі зробив те саме. Коли він виходив, Борис зауважив, глянувши на годинник:
— Ранувато. У тебе ще майже пів години.
Слова Бориса змусили Томмі задуматися. Очевидно було, що Віттінгтон вирушає в поїздку сам, тоді як другий чоловік лишається в Лондоні. Тож він мусив обирати, за котрим із двох стежити. Очевидно було, що він не зможе прослідкувати за обома — як і Борис, він глянув на годинник, а потім на дошку розкладу потягів. Потяг до Борнмута відходив о 15:30. Було десять хвилин на четверту. Віттінгтон і Борис походжали взад-вперед біля книжкового кіоску. Томмі кинув на них один невпевнений погляд, а тоді поспішив до прилеглої телефонної будки. Він не наважився гаяти час, намагаючись додзвонитися до Таппенс. Найімовірніше, вона досі поблизу Сауз-Одлі. Проте лишався ще один спільник. Він зателефонував до готелю «Рітц» і спитав Джуліуса Гершайммера. Почулося клацання й дзвінок. О, якби тільки молодий американець був у себе в кімнаті! Почулося знову клацання, і на лінії пролунало «Алло!» з безпомилковим акцентом.
— Це ви, Гершайммере? Це Бересфорд. Я у Ватерлоо. Вистежив Віттінґтона та ще одного чоловіка до вокзалу. Немає часу пояснювати. Віттінґтон їде до Борнмута потягом о 15:30. Можете до цього часу приїхати сюди?
Відповідь була обнадійливою:
— Звісно. Лечу.
Телефон змовк. Томмі поклав слухавку й зітхнув з полегшенням. Здатність Джуліуса «летіти» він оцінював високо й інстинктивно відчував, що американець прибуде вчасно.
Віттінґтон і Борис досі були там, де він їх покинув. Якщо Борис залишився, щоб провести друга, то все гаразд. Томмі замислено помацав кишеню. Попри обіцяний карт-бланш, він ще не набув звички носити при собі хоч якусь розумну суму. Узявши квиток першого класу до Борнмута, він зостався з кількома шилінгами в кишені. Лишалося сподіватися, що Джуліус прибуде краще підготованим.
Водночас хвилини спливали: 15:15, 15:20, 15:25, 15:27. Схоже, Джуліус не встигав. 15:29... Гримнули двері. Томмі відчув, як його накриває холодною хвилею розпачу. А тоді чиясь рука лягла йому на плече.
— Я тут, синку. Ваші британські дороги словами не описати! Мерщій показуйте тих шахраїв.
— То Віттінґтон — онде, сідає в потяг, той чорнявий здоровань. Другий — іноземець, з яким він балакає.
— Я за ними. Котрий з них мій?
Томмі вже продумав це питання.
— Маєте при собі гроші?
Джуліус похитав головою, і Томмі спав з лиця.
— Здається, зараз при собі лише три-чотири сотні доларів, — пояснив американець.
Томмі охнув з полегшенням.
— Ох вже ці мільйонери! Ми з вами говоримо різними мовами. Сідайте на цього коня. Ось квиток. Віттінґтон ваш.
— Я за Віттінґтоном! — похмуро мовив Джуліус. Потяг саме рушав, коли він застрибнув у вагон. — Бувайте, Томмі.
Потяг відійшов зі станції.
Томмі глибоко вдихнув. Чоловік на ім’я Борис ішов платформою в його бік. Томмі пропустив його повз себе, а тоді пустився в чергову гонитву.
З Ватерлоо Борис доїхав на метро до площі Пікаділлі. Потім пішки дійшов до Шефтсбері й врешті-решт завернув у нетрі навколо Сохо. Томмі слідував за ним на достатній відстані.
Нарешті вони дісталися маленької занедбаної площі. Тутешні будинки мали лиховісний вигляд посеред бруду та занепаду. Борис озирнувся, і Томмі зробив крок, прийнявши дружній прихисток ґанку. Місце було майже безлюдне. Це був глухий кут, і, як наслідок, ніякий транспорт сюди не ходив. Те, як крадькома озирнувся чоловік, розбурхало уяву Томмі. З-за дверей він стежив, як він підіймається сходами особливо зловісного будинку й різко стукає у двері в характерному ритмі. Йому негайно відчинили. Він сказав сторожеві одне-два слова, а тоді ввійшов усередину. Двері знов зачинилися.
І тут Томмі втратив голову. Що слід було зробити, і так вчинила б будь-яка притомна людина — це залишитись на місці й терпляче чекати, доки тип вийде знову. Те ж, що зробив Томмі, було геть нетиповим для тверезого й здорового глузду, яким він зазвичай вирізнявся. Наче щось хряснуло у нього в голові, як він висловився. Не гаючи ні хвилини на роздуми, він теж піднявся сходами і, як міг, повторив характерний стукіт.
Двері розчахнулися з тією ж спритністю, що і вперше. У дверях стояв коротко стрижений чоловік з обличчям лиходія.
— Ну? — гримнув він.
Цієї миті Томмі почав усвідомлювати всю свою глупоту. Але вагатись не насмілився. І вхопився за перші слова, що спали йому на думку.
— Містер Браун? — промовив він.
На його подив, чоловік відійшов убік, пропускаючи його.
— Нагору, — мовив той, тицьнувши пальцем через плече, — другі двері ліворуч.
РОЗДІЛ 8
Пригоди Томмі
Як не спантеличили його слова чоловіка, Томмі не став вагатися. Якщо відчайдушність успішно завела його так далеко, була надія, що приведе й ще далі. Він спокійно зайшов у будинок і став підійматися старезними сходами. Неможливо описати, яким брудним було все в будинку. Закіптюжені шпалери з уже нерозбірливим візерунком скрученими клаптями звисали зі стіни. У кожному кутку була сіра маса павутиння.
Томмі не поспішав. Діставшись до місця, де сходи повертали, він почув, як чоловік унизу зник у задній кімнаті. Поки що він явно не викликав до себе ніякої підозри. Схоже, прийти до будинку й спитати «містера Брауна» справді було розумним і природним вчинком.
Нагорі Томмі затримався, щоб обміркувати подальші кроки. Перед ним простягався вузький коридор з дверима по обидва боки. З найближчих дверей ліворуч долинали тихі голоси. Саме до цієї кімнати його скерували. Але погляд Томмі миттєво привернула маленька ніша праворуч, напівприхована за рваною оксамитовою завісою. Вона була прямісінько напроти дверей ліворуч і, завдяки куту, давала гарний огляд верхньої сходинки. Як схованка для одного чи щонайбільше двох людей вона була ідеальна — близько 60 сантиметрів углиб і близько метру завширшки. Ця ніша нестримно вабила Томмі. Обміркувавши все у своїй звичайній повільній та неквапній манері, він вирішив, що згадка про «містера Брауна» — це не запитання про конкретну особу, а, вочевидь, пароль, який використовують у банді. Вдало скориставшись ним, він отримав доступ. І поки що не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємничий суперник, Агата Крісті», після закриття браузера.