Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

– Ні, досі він був здоровим. Фізично здоровим.

– А взагалі?

– Душею він все-таки хворий. Ви знаєте, він у такому віці, коли починається боротьба зі статевим потягом.

– Я знаю. Йому сімнадцять.

– Йому вісімнадцять.

– Вісімнадцять. Що ж. Досить пізно. Але ця боротьба – це ж щось природне, що кожен має пройти. Не можна його через це називати душевнохворим.

– Ні, милостивий отче, не тільки через це. Але Ґольдмунд був ще до того душевнохворим, уже давно, тому ця боротьба для нього небезпечніша, ніж для інших. Він страждає, як я гадаю, від того, що забув частину свого минулого.

– Так? І що це за частина?

– Це його мати і все, що з нею пов’язано. Я теж про це нічого не знаю, я тільки відчуваю, що саме там знаходиться джерело його страждань. Ґольдмунд начебто не знає про свою матір нічого, крім того, що рано її втратив. Та складається враження, що він її соромиться. Хоча саме від неї він успадкував найбільше своїх талантів; бо те, що він може сказати про свого батька, не відображає цього батька як чоловіка, що має такого красивого, обдарованого й особливого сина. Про все це я довідався не з розповідей, а з проявів.

Настоятель, який спочатку подумки трохи посміювався над цими повчальними й зарозумілими промовами і для якого вся ця справа була обтяжливою й делікатною, замислився. Йому згадався батько Ґольдмунда, той трохи пихатий і неприємний чоловік, і ще, напруживши пам’ять, він пригадав раптом деякі слова, якими той висловився про матір Ґольдмунда. Вона зганьбила його і втекла від нього, сказав він, і він постарався приглушити в синочкові як спогади про матір, так і можливі, від неї успадковані, пороки. Це йому, здається, вдалося, і хлопчик має намір задля спокутування того, чого бракувало матері, присвятити своє життя Богові. Ніколи Нарцис не подобався настоятелеві так мало, як сьогодні. І все-таки – як добре цей мудрагель усе розгадав, як добре він насправді знав Ґольдмунда!

На закінчення, ще раз відповідаючи на питання про сьогоднішні події, Нарцис сказав:

– Сильне потрясіння, яке пережив сьогодні Ґольдмунд, не було викликане мною навмисне. Я нагадав йому про те, що він не знає сам себе, що він забув своє дитинство і матір. Якесь з моїх слів, мабуть, зачепило його і проникло в темряву, з якою я давно борюся. Він був якимось відстороненим і дивився на мене так, наче не знає ані мене, ані себе самого. Я часто казав йому, що він спить, що він не зовсім притомний. Тепер він пробудився, у цьому я не сумніваюся.

Він був відпущений без покарання, але з короткою забороною відвідувати хворого.

Тим часом отець Анзельм, наказавши покласти непритомного на ліжко, сидів біля нього. Повертати його до тями сильними засобами здавалося йому недоречним. Юнак виглядав надто погано. Прихильно дивився старий зі зморшкуватим добрим обличчям на юнака. Насамперед він помацав пульс і послухав серце. Напевно, думав він, хлопчисько наївся чогось непридатного, кислиць або ще якоїсь гидоти, як це зазвичай буває. Язика він подивитися не міг. Він любив Ґольдмунда, але його друга, цього скороздрого занадто молодого вчителя, терпіти не міг. І ось, на тобі. Безумовно, Нарцис був замішаний у цій дурній історії. Навіщо знадобилося такому жвавому ясноокому хлопцеві, такій милій дитині природи, зв’язатися саме з цим зарозумілим вченим, цим самовпевненим грамотієм, якому його грека була важливіша за все на світі! Коли через тривалий проміжок часу двері відчинилися і ввійшов настоятель, отець усе ще сидів, вдивляючись в обличчя непритомного. Яке ж це було миле, юне, простодушне обличчя, і ось ти сидиш біля нього, мав би якось допомогти, та не знаєш як. Звичайно, причиною могли бути кольки, він міг би замовити глінтвейну, може, й ревеню. Але що довше він дивився на бліде, перекривлене обличчя, то більше схилявся до підозри про інший бік, про сумнівніший. Отець Анзельм мав досвід. Не раз за своє довге життя він бачив одержимих. Та він не поспішав навіть самому собі зізнатися у такій підозрі. Краще почекати і поспостерігати. Але, думав він похмуро, якщо цього бідного хлопця дійсно закляли, то винуватця не доведеться шукати далеко і йому це так просто не минеться. Настоятель підійшов ближче, подивився на хворого, підняв йому обережно повіку.

– Його можна розбудити? – запитав він.

– Я хотів би ще почекати. Серце здорове. До нього не можна нікого пускати.

– Існує небезпека?

– Не думаю. Немає жодних ран, жодних слідів від ударів чи падіння. Він непритомний, може, це кольки. Сильний біль призводить до втрати свідомості. У випадку отруєння була б гарячка. Ні, він прийде до тями й житиме.

– А чи не може це бути через душевний стан?

– Не хочу заперечувати. Адже нічого не відомо? Може, він сильно чогось злякався? Чи звістка про смерть? Якась серйозна суперечка, образа? Тоді все було б зрозуміло.

– Ми цього не знаємо. Подбайте, щоб до нього нікого не пускали. Я вас прошу побути з ним, доки він не прокинеться. Якщо йому стане гірше, кличте мене, навіть серед ночі.

Перш ніж піти, старий ще раз нахилився над хворим; він згадав про його батька і той день, коли цього красивого веселого білявого хлопчика доставили до нього і як усі його негайно полюбили. І він любив на нього дивитися. Але в одному Нарцис дійсно мав рацію: цей хлопчина нічим не був схожий на свого батька! Ох, скільки всюди клопоту, які мізерні всі наші старання! Чи ж не проґавив він чогось у цьому бідному юнакові? Чи мав він хорошого духівника? Хіба це нормально, що ніхто в монастирі не знає цього учня краще, ніж Нарцис? Чи може він йому допомогти, коли сам ще знаходиться в новіціаті, не є ані братом, ані висвяченим, та й усі думки і погляди його мають у собі щось неприємно зверхнє або й вороже? Бозна, може, й з Нарцисом давно поводилися неправильно? Бозна, чи не приховує він за маскою покірності чогось поганого, може, він язичник? І в усьому, що колись вийде з цих двох молодих людей, була і його частка відповідальності.

Коли Ґольдмунд опритомнів, було темно. Голова здавалася порожньою і паморочилася. Він зрозумів, що лежить у ліжку, він не знав, де саме, але й не думав про це, йому було байдуже. Але де