Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

Вам належить повнота життя, сік плодів, сад любові, прекрасна країна мистецтва. Ваша вітчизна – земля, наша – ідея. Ваша небезпека – потонути в чуттєвому світі, наша – задихнутися в безповітряному просторі. Ти – художник, я – мислитель. Ти спиш на грудях матері, я пильную в пустелі. Мені світить сонце, тобі – місяць і зірки, твої мрії про дівчат, мої – про хлопців…

З широко розплющеними очима слухав Ґольдмунд, як говорив Нарцис, ніби сп’янілий від власної промови. Чимало його слів ранили його, немов мечі; при останніх словах він зблід і заплющив очі, і коли Нарцис це помітив і злякано запитав, той, абсолютно блідий, згаслим голосом промовив:

– Одного разу сталося так, що я був зовсім розбитий і розплакався перед тобою – ти пам’ятаєш. Це не повинно повторитися, я ніколи не простив би собі цього – але й тобі теж! А тепер швидко йди геть і залиш мене одного, ти сказав мені жахливі слова.

Нарцис був дуже збентежений. Промова захопила його, у нього було відчуття, що він говорив краще, ніж будь-коли. Тепер він бачив у сум’ятті, що якісь його слова глибоко потрясли друга, в чомусь зачепили його за живе. Йому було важко залишити його в цю мить самого, він хвильку зачекав, але нахмурене чоло Ґольдмунда змусило його поквапитися, і, збентежений, він побіг геть, щоб залишити друга на самоті, якої той потребував.

Цього разу перенапруга в душі Ґольдмунда не залилася сльозами. З почуттям глибокої і невиліковної рани, так ніби друг несподівано всадив йому ніж прямо в груди, він стояв, важко дихаючи, зі смертельно стиснутим серцем, з блідим, як віск, обличчям, з затерплими руками. Це було таке саме нещастя, як і тоді, тільки в кілька разів сильніше, знову нудота всередині, почуття, що він повинен подивитися в очі чомусь жахливому, чомусь абсолютно нестерпному. Але жоден рятівний плач не допоміг би зараз пережити це лихо. Свята Богородице, що ж це таке? Хіба щось трапилося? Його вбили? Він убив? Що ж такого страшного було сказано?

Задихаючись, він, як отруєний, розривався від бажання звільнитися від чогось смертельного, що глибоко застрягло у нього всередині. Як плавець розмахуючи руками, він кинувся геть з кімнати, несвідомо втікаючи до найтихіших, найбезлюдніших закутків монастиря, через переходи, сходами, назовні, на чисте повітря. Він потрапив у найзаповітніший прихисток монастиря, криту галерею, над кількома зеленими клумбами ясно височіло сонячне небо, крізь прохолодне повітря кам’яного підвалу солодкими переривчастими струменями пробивалися пахощі троянд.

Сам того не підозрюючи, Нарцис у цю годину зробив те, що вже давно було його заповітною метою: демона, яким був одержимий його друг, він назвав по імені, він його виявив. Якесь із його слів зачепило таємницю в серці Ґольдмунда, і вона зреагувала несамовитим болем. Довго блукав Нарцис монастирем у пошуках друга, але так ніде його й не знайшов.

Ґольдмунд стояв під однією з круглих важких кам’яних арок, які вели з переходів у садок, з аркових колон визирало по три голови тварин, кам’яні голови собак або вовків витріщалися на нього зверху. Йому жахливо ятрило рану, без виходу до світла, без виходу до розуму. Смертельний страх стискав горло і живіт. Машинально підвівши погляд, він побачив над собою одну з капітелей колони з трьома головами тварин, і йому здалося, що ці три дикі голови сиділи, витріщалися, гавкали у нього всередині.

«Зараз я помру», – нажахано подумав він. А потім відразу, тремтячи від страху, відчув: «Зараз я збожеволію, зараз мене зжеруть ці звірі». Здригаючись, він осунувся до підніжжя колони, біль був нестерпним, досягнувши крайньої межі. Його охопило безсилля, і він поринув з опущеним обличчям у заповітне небуття.

У настоятеля Даніеля видався малоприємний день, двоє старших ченців прийшли до нього сьогодні, розбуркані, з лайкою та скаргами, знову зчинивши люту сварку через давні нікчемні заздрощі. Він їх спочатку вислухав, надто довго вмовляв їх, проте безуспішно, зрештою відпустив, наклавши на кожного досить суворе покарання, але в душі залишилося відчуття, що його дії були марними. Знесилений, він усамітнився в каплиці нижньої церкви, молився, але, не отримавши полегшення, знову встав. Приваблений ледь відчутним ароматом троянд, він вийшов на внутрішню галерею побути трохи на свіжому повітрі. Тут, на кам’яних плитах, він знайшов непритомного учня Ґольдмунда. З сумом він подивився на нього, злякавшись мертвотної блідості його завжди такого гарного юного обличчя. Недобрий сьогодні день, тепер ще й це! Він спробував підняти юнака, але не зміг дати ради з такою ношею. Глибоко зітхнувши, він, старий чоловік, пішов геть, щоб покликати двох молодших братів, аби вони віднесли його нагору, пославши туди ще й отця Анзельма, цілителя. Одночасно він послав по Нарциса, якого швидко знайшли, і той постав перед ним.

– Ти вже знаєш? – запитав він його.

– Про Ґольдмунда? Так, милостивий отче, я щойно почув, що він хворий чи постраждав від нещасного випадку, його начебто принесли.

– Так, я знайшов його, він лежав на галереї, де йому, власне, нічого було робити. Він не постраждав від нещасного випадку, він знепритомнів. Це мені не подобається. Мені здається, ти якось причетний до цієї справи чи хоча б щось маєш знати, адже він твій близький друг. Тому я покликав тебе. Говори.

Нарцис, як завжди прекрасно володіючи собою і мовою, коротко доповів про свою сьогоднішню розмову з Ґольдмундом і про те, як несподівано сильно вона на нього подіяла. Настоятель невдоволено похитав головою.

– Це дивні розмови, – сказав він, опановуючи себе. – Те, що ти мені тут розповів, схоже на розмову, яку можна назвати втручанням в чужу душу, я б сказав, що це пастирська розмова. Але ти ж не духівник Ґольдмунда. Ти взагалі не духівник, ти навіть ще не висвячений. Чому це ти говориш з учнем тоном наставника про речі, які стосуються тільки духівника? Наслідки, як бачиш, погані.

– Наслідків, – сказав Нарцис м’яко, але чітко, – ми ще не знаємо, милостивий отче. Я був трохи наляканий сильною дією, та я не сумніваюся, що наслідки нашої розмови будуть для Ґольдмунда добрими.

– Ми ще побачимо наслідки. Зараз я кажу не про них, а про твої дії. Що спонукало тебе до таких розмов з Ґольдмундом?

– Як ви знаєте, він мій друг. Я відчуваю до нього особливу симпатію і вважаю, що дуже добре розумію його. Ви кажете, що я повівся з ним як духівник. Та я не брав на себе жодних духовних повноважень, я просто думав, що знаю його трохи краще, ніж він знає себе сам.

Настоятель знизав плечима.

– Я знаю, це твоя особливість. Будемо сподіватися, що