Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

не лежала до духівництва. Тож він постав перед світом не в найкращих обладунках — у мантії бакалавра та з мізками онука наймолодшого сина, однак і за таких умов він умудрився вести гідну боротьбу. У свої двадцять п'ять містер Чарльз Обернон усе ще вважав себе людиною, що бореться та воює зі світом; із семи родичів, які відділяли його від високого статусу його родини, залишилося тільки троє. Хоча цим трьом і добре велося, та ніхто не застрахований від зулуського ассегая[15] чи черевного тифу, тож одного ранку Обернон прокинувся лордом Арджентайном, тридцятирічним чоловіком, який зіткнувся з труднощами існування і в нерівному бою переміг їх. Його це страшенно тішило, і він вирішив, що багатство повинно бути таким самим приємним, якою завжди була для нього бідність. Після недовгих роздумів Арджентайн дійшов висновку, що бенкет, як вишукане мистецтво, був, мабуть, найцікавішим заняттям, доступним пропащому людству, тож його обіди прославилися на увесь Лондон, і всі палко бажали отримати запрошення до його столу. Минуло десять років відтоді, як новоспечений лорд почав давати бенкети, та Арджентайн досі не наситився й наполегливо продовжував насолоджуватися життям, і всі один за одним почали вважати його джерелом радості, іншими словами — найкращим компаньйоном та душею товариства. Тому його раптова і трагічна смерть стала для всіх страшенно гіркою новиною. Люди відмовлялися в це вірити, хоча газета лежала в них перед очима, а вулицями відлунням котилися вигуки про «Таємничу смерть аристократа». В газеті була лише коротка замітка: «Сьогодні зранку, за моторошних обставин, лорда Арджентайна знайшов мертвим його слуга. Згідно з повідомленням, немає сумнівів у тому, що його світлість наклав на себе руки, хоча й не встановлено жодних мотивів для такого вчинку. Покійний аристократ був широковідомий у товаристві та всіма улюблений за свою доброту і розкішну гостинність. Його спадкоємцями стали...» і так далі.

Поволі на поверхню спливли всі деталі, але подія й досі залишалася загадкою. Головним свідком у справі був слуга покійного, який сказав, що за день до його смерті лорд Арджентайн вечеряв з високоповажною леді, чиє ім'я замовчувалося в газетах. Близько одинадцятої лорд Арджентайн повернувся додому та сказав своєму слузі, що йому не знадобляться його послуги аж до наступного ранку, але невдовзі, минаючи хол, слуга, на своє превелике здивування, побачив, як його господар скрадливо виходив через парадні двері. Після вечері з тою дамою він перевдягнуся: на ньому були широка куртка та бриджі, а на голові — коричневий капелюх. Слуга переконаний, що лорд Арджентайн не міг його бачити, і хоча його господар нечасто пізно лягав спати, він аж до наступного ранку не переймався думками про нічну прогулянку лорда, поки не постукав, як зазвичай, у двері його спальні за чверть дев'ята. Він не отримав відповіді і, постукавши ще декілька разів, зайшов до кімнати і побачив тіло лорда Арджентайна, що якось дивно звисало з ліжка. Слуга побачив, що його хазяїн прив'язав міцну мотузку до одного зі стовпців ліжка, зробив зашморг і накинув його собі на шию, після чого цей бідолашний кинувся вниз, помираючи від повільного удушення. Лорд був одягнений у легкий костюм, в якому його бачив слуга, коли той виходив з дому, а лікар, після того як оглянув тіло, заявив, що його життя згасло більш ніж чотири години тому. Всі папери, листи та інші речі залишалися на своїх місцях, і ніхто не міг знайти бодай чогось, що хоча б віддалено вказувало на можливий конфлікт лорда з іншою людиною. Не було виявлено жодних зачіпок, і не можна було зробити хоч якихось висновків. На бенкеті, куди лорд Арджентайн запросив ту неназвану даму, він, як завжди, був у доброму гуморі, принаймні так здалося його гостям. Однак його слуга сказав, що, повернувшись додому, господар виглядав дещо схвильованим, але зізнався, що зміни в його поведінці були зовсім незначними, ато й взагалі ледь помітними. Шукати якихось зачіпок здавалося марною справою, тому загальноприйнятим стало припущення, що лорда Арджентайна зненацька охопила гостра манія самогубства.

Однак все кардинально змінилося, коли протягом трьох тижнів за таких самих обставин пішли з життя ще троє джентльменів, один з яких був аристократом, а двоє інших — високого становища та чималих статків. Одного ранку лорда Свонлі знайшли в його гардеробній повішеним на вбитому у стіну гачку, а містер Кольєр-Стюарт і містер Герріс померли точнісінько так само, як лорд Арджентайн. І знову жодних причин, лише очевидні факти: ввечері людина жива-здорова, а на ранок — небіжчик із чорним розпухлим обличчям. Свого часу громадськість змусила поліцію визнати, що вона неспроможна ані запобігти, ані пояснити ті мерзенні вбивства в Вайтчепелі[16]. Але тими жахливими самогубствами на Пікаділлі та Мейфейрі поліцейські були просто ошелешені, тому що їх не можна було пояснити жорстокістю, яка годилася для обґрунтування вбивств у Іст-енді. Всі ті чоловіки, що вирішили померти такою страдницькою безчесною смертю, були багатими та успішними і, судячи з усього, закоханими в життя, і навіть найретельніші пошуки не змогли виявити й тіні прихованого мотиву в жодному із тих самогубств. У повітрі витав жах, і чоловіки при зустрічі вдивлялися один одному в вічі, кожен міркуючи про себе, чи його товариш, бува, не стане черговою жертвою незбагненної трагедії. Журналісти марно намагалися відшукати у своїх архівах газетні вирізки з аналогічними випадками, щоб скомпонувати статті-спогади; і в багатьох будинках ранкову газету розгортали з відчуттям страху, бо ніхто не знав, коли і де чекати наступного лиха.

Невдовзі після останньої з вервечки цих страшних подій Остін навідався до містера Вільєра. Йому цікаво було дізнатися, чи Вільєру вдалося натрапити на якісь свіжі сліди місіс Герберт — чи то з допомогою Кларка, чи завдяки іншим джерелам, — і щойно вони сіли, як він його про це запитав.

— Ні, — відповів Вільєр, — я писав Кларку, але він так само непохитний, тож я спробував інші канали, та — безрезультатно. Я ніде не можу вивідати, що трапилося з Хелен Воан після того, як вона покинула Пол-стріт, та здається мені, що вона подалася за моря. Правду кажучи, Остіне, останні кілька тижнів я приділяв не надто багато уваги цій справі. Я був близько знайомий з бідолашним Геррісом, і його страшна смерть стала для мене справжнім потрясінням, справжнім потрясінням...

— Можу собі лише уявити, — понуро відповів Остін. — Між іншим, Арджентайн також був моїм другом. Якщо мені не зраджує пам'ять, ми говорили про нього того дня, коли ви