Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

про це розповідав лорд Арджентайн. Він гостював там минулого недільного вечора і запевняв мене, що зроду не куштував такого вина, а вам відомо, що Арджентайн — неабиякий знавець вин. До речі, ця місіс Бомонт трохи дивакувата. Якось Арджентайн запитав у неї, якого року те вино, і що ж вона відповіла? «Гадаю, йому близько тисячі років». Лорд Арджентайн подумав було, що вона з нього кепкує, та коли він засміявся у відповідь, вона сказала, що не жартує, і запропонувала йому подивитися на пляшку. Звісно, після цього йому більше нічого було сказати. Але як для напою, яким частують гостей, хіба це вино не занадто раритетне? От ми й прийшли. Зайдете?

— Так, дякую. Давно я не заходив до вашої антикварної крамниці.

То було розкішне, хоч і дивно мебльоване помешкання, де кожен глечик, книжкова шафа, стіл, кожен килимок, кухлик та прикраса не творили єдиного образу, а наче існували нарізно — кожна річ самобутня та по-своєму унікальна.

— Є щось новеньке? — за якийсь час озвався Вільєр.

— Та ні, наче нема. Ви вже бачили ці дивовижні глечики, правда ж? Останні кілька тижнів мені не траплялося жодних цікавинок.

Остін оглядав кімнату, переводячи погляд з одного серванта на інший, з однієї полички на іншу в пошуках чогось незвичайного. Врешті його очі зупинилися на старій скрині з вигадливою химерною різьбою, що стояла в темному кутку кімнати.

— О, — сказав він, — ледь не забув, що хотів вам дещо показати. — Остін відімкнув скриню, витягнув звідти товстенну книгу ін-кварто, поклав її на столі й знову взяв до рук сигару. — Ви знаєте художника на ім'я Артур Мейрік, Вільєре?

— Трішки. Я бачив його декілька разів у будинку свого приятеля. Куди він дівся? Його ім'я останнім часом ніде не згадується.

— Він помер.

— Не може бути! Він же був іще молодим, хіба ні?

— Так. Усього лише тридцять.

— А від чого він помер?

— Не знаю. Мейрік був моїм близьким другом і чудовою людиною. Він любив отак прийти до мене й годинами розмовляти, а ще він був одним із найкращих співрозмовників, і це щира правда. Він міг говорити навіть про картини, на що не здатна більшість художників. Близько півтора року тому він, виснажений роботою, почасти завдяки моєму наполяганню, вирушив у таку собі подорож навмання — без чіткої цілі чи пункту призначення. Здається, його першою зупинкою був Нью-Йорк, хоча я так і не дочекався від нього жодної звістки. Три місяці тому я отримав цю книгу з доволі офіційним листом від англійського доктора, що практикує в Буенос-Айресі, в якому йшлося про те, що він лікував нині покійного містера Мейріка під час його хвороби, і на серйозне прохання небіжчика мав надіслали мені запечатаний пакунок з книгою після його смерті. Ось і все.

— Ви не попросили його надати більше інформації?

— Я думав про це. Гадаєте, варто написати цьому докторові?

— Безумовно. А що то за книга?

— Вона була запечатана, коли я її отримав. Тому не думаю, що доктор її бачив.

— Це щось дуже рідкісне? Може, Мейрік був колекціонером?

— Ні, навряд чи. А тепер скажіть мені, що ви думаєте про ці айнські глечики?

— Вони виглядають доволі своєрідно, але мені подобаються. Та хіба ви не збиралися показати мені спадщину Мейріка?

— Так-так, звісно. Справа в тому, що річ ця доволі особлива, я її ще нікому не показував, і на вашому місці я б нікому про неї не розповідав. Ось.

Вільєр узяв до рук альбом і навмання його розгорнув.

— То вона не друкована? — здивувався він.

— Ні. Це колекція чорно-білих малюнків мого бідолашного друга Мейріка.

Вільєр повернувся до першої сторінки, але вона виявилася порожньою, а на другій був лишень коротенький напис:

Silet per diem universus, пес sine horrore sécrétas est; lucet noctamis ignibus, chorus Aegipanum undique personatar: audiuntar et cantas tibiarum, et tinnitus cymbalorum per oram maritimam[14].

На третій сторінці був малюнок, побачивши який, Вільєр здригнувся і глянув на Остіна. Той неуважливо дивився у вікно. Вільєр перегортав сторінку за сторінкою, несамохіть поглинутий жахливою Вальпурґієвою ніччю зла, дивного бісівського зла, яку покійний художник зобразив у важких чорно-білих тонах. Постаті фавнів, сатирів та агіпанів витанцьовували у нього перед очима, танці у темних хащах, танці на вершинах гір, сцени на безлюдних берегах, сцени у зелених долинах, біля скель та посеред пустелі — світ, від якого людська душа зіщулювалась і з жахом здригалася. Вільєр прогорнув решту сторінок. Він уже вдосталь надивився, але коли хотів відкласти альбом, його увагу привернув останній малюнок.

— Остіне!

— Так?

— Ви знаєте, хто це?

Він показав на обличчя жінки, що самотою красувалося на білосніжному папері.

— Чи я її знаю? Ні, звісно, що ні.

— А я знаю.

— І хто ж це?

— Це — місіс Герберт.

— Ви впевнені?

— Ще б пак. Бідолашний Мейрік! Він став черговим розділом в її історії.

— Але що ви думаєте про ці малюнки?

— Вони жаскі. Покладіть цей альбом назад у скриню, Остіне. Хоча на вашому місці я б ліпше його спалив. Він — не найкращий товариш, навіть якщо лежить у скрині під замком.

— Так, ці малюнки доволі незвичні. Та мені цікаво, який зв'язок може бути між Мейріком та місіс Герберт, або, інакше кажучи, що пов'язує її з цими малюнками?

— Хтозна. Ймовірно, що на цьому справа й закінчується, і ми більше не дізнаємось жодних подробиць, та особисто я вважаю, що ця Хелен Воан чи то місіс Герберт — це лише початок. Вона повернеться до Лондона, Остіне. Запам'ятайте мої слова, вона неодмінно повернеться, і ми ще почуємо про неї, але сумніваюся, що ті новини будуть добрими.

VI. Самогубства

Лорд Арджентайн був улюбленцем лондонського товариства. До двадцяти років багатства він не нажив і хоча й носив ім'я знаменитої родини, змушений був заробляти собі на хліб як умів. Навіть найавантюрніші кредитори не дали б йому і п'ятдесяти фунтів, якби він не поміняв своє ім'я на титул, а свою бідність — на великі статки. Його батько був дуже доброю людиною і міг забезпечити безбідне життя бодай одного із спадкоємців, але син, навіть якби й корився йому, навряд чи успадкував би так багато, тим паче, що його душа