Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

Дарина Люта

осінь 2012 року

– Мені хтось поясне, що тут в біса твориться?! – в котрий раз питаю, відчуваючи, що ще трохи й зовсім розлючусь.

Спина противно ниє, на потилиці пече довгий поріз від скла, який на поспіх залили зеленкою. Мені весь час здається, що в тому порізі лишився шмат дзеркала, так некомфортно і боляче від кожного руху. Та ще й машину качає на кожній ямі, а ям на наших дорогах багато і кожна віддає біллю в потилиці. Двері у машині зовсім проржавіли знизу, щільно не закриваються, протяг зовсім мене замучив, пальці оніміли від холоду. А як нестерпно печуть маленькі ранки від скла на руках. Все це якийсь кошмар!

Коли прокинулась після прильоту в дзеркальну шафу подумала – приснилось. Переробила трохи, тому що батрачила останні місяці без вихідних, от всяка дурість і привиділась, з ким не буває? Зі мною ніколи такого не буває! Коли після того, як встала, з мене посипався «дощ» зі шматків дзеркала, думала, що все ще сплю, поки шок не пройшов і появилась біль. Багато болі, яка мало не викликала істерику, коли я включила світло й побачила весь той хаос, що творився в кімнаті. Нема у нас тепер дзеркальної шафи, ліжка, та решти меблів у кімнаті. Що там говориться в прикметах? Одне розбите дзеркало – це сім років нещастя, а у нас було три великі дзеркальні двері шафи. Сім помножити на три буде двадцять один. Мало того, що перші мої вісімнадцять років життя не сказати що були щасливими, так ще двадцять один рік буду мучитись. Що це таке взагалі було?!

В спину різко ударили, якби не товстий метал кабіни, мені б дісталось, а так ми з мамою тільки сіпнулись вперед, натягуючи ремні безпеки. Яким відром не була б ця машина, та метал витримав. Він же і далі витримає, так? Ми їхали по старій сільській дорозі, машину качало зі сторони в сторону і наш «причеп» теж. Темно, ні одного вогника навколо. Не розумію, як тато ще не заблукав в цих наче зітканих темрявою полів. Він нічого не говорив мені з того самого моменту, як примчався із відрядження посеред ночі після маминого дзвінка. То значить мої дзвінки він ігнорує уже місяць, а варто було мамі подзвонити з домашнього телефону – він тут як тут! У біса, я навіть не знала, що вона може подзвонили йому сама! У неї ні мобільного телефону, ні уміння, щоб ним коректуватись. Але це не саме дивне відкриття для мене сьогодні. Мої батьки дуже дивні, навіть більше чим зазвичай, коли одна просто божевільна, а другий біснуватий холерик, який не терпить коли з ним сперечаються. В житті не бачила їх такими зібраними, напевне вперше за багато років я відчула, що вони й справді мої батьки, і можуть вирішати якусь проблему самі, а не як завжди спихають її на мене. Правда проблема ця доволі специфічна, настільки, що я все ще думаю над тим що це все може бути моїм придуркуватим кошмаром.

– Мам? – кличу її, тримаючи за вічно холодну руку.

Намагаюсь піймати її погляд, зрозуміти щось з неясного бормотіння. Ми сидимо поруч, прижившись один до одного на передньому пасажирському кріслі старої вантажівки, яку тато незрозуміло звідки дістав. Мама зовсім в прострації, мне манжет свого светра, погляд пустий, так що взагалі не віриться, що це вона викликала батька. Я кручу в голові спогад про те, як власними очима бачила і чула, як вона кричить на батька через телефон, та так, що він приїхав з Бурштина, де був у відрядженні останні три місяці. Напевне вона в перше за багато років була схожа на звичайну матір і жінку. Була тою самою мамою, яку я пам’ятала з далекого дитинства, до нервового зриву, до таблеток, докторів і діагнозу шизофренія. Вона навіть накричала на мене. Не тому, що я не хотіла їсти її страви, чи докопуюсь до її улюбленого синочка, а тому, що злякалась на мене. Приказала сидіти на дивані, поки вона сама прибрала все розбите дзеркало, а потім обробила мої рани. Мені ще пощастило, що глибокий поріз був тільки на потилиці, її любов до зеленки то щось страшне, я чудом не перетворилась в черепашку ніндзя.

– Мамо, – повторила, трясучи її за руку.

У відповідь тільки порожній погляд, безгучне ворушіння губами. І от знову! Вона завжди так себе веде, особливо в важких ситуаціях, наприклад пару років тому, коли у брата вирізали апендицит. Вона навіть не захотіла поїхати з ним в лікарню, не то, що розмовляти з лікарем, чи доглядати його після операції. І це до того ж що Івана вона завжди любила більше, чим мене. Напевно тому мене так здивувало, що вона сама подзвонила батьку і зробила все інше. Її хвороба наче просто пропала на декілька годин. Кулька годин нормальної мами, така рідкість для мене. Правда навіть тоді, брата вона не переплюнула. Весь той час, поки батько їхав додому, ми з мамою провели сидячи на дивані  обнявшись, а Іван у ванні. Що він там в біса так довго робив без поняття. Мама не давала мені перевірити, не розмикаючи обійми та про щось зосереджено думаючи. На всі мої питання вона мовчала, так що становилось лячно.

–  Тату! – зву свого здебільш адекватного батька. Він подивився на мене тяжко, наче вперше бачить, і знову відвернув погляд на дорогу, ігноруючи мене повністю, як мама.

– Тату, що таке з Іваном? – повторюю своє питання. – Він так багато часу просидів у ванній, наче в нього понос, а під його ковдрою… Тобто, тату, чому він такий волохатий раптом став? І гарячий до того ж наче в нього температура під сорок?

Мені не відповіли, а мозок теж відмовився думати про те, що коїться з моїм братом в нормальному ключі.

– Івану треба в лікарню, – твердіше говорю батькам, навіть якщо не слухають. – Та й бритва напевне потрібна.

Якесь дивне відчуття, наче це все не зі мною діється, не з моєю сім’єю. Що ж таке коїться? Коли по приїзду батько відкрив ванну, я не впізнала власного брата. За декілька годин він обріс так, що брити його всю ніч прийдеться. Він звичайно завжди був волосатим, але ж не на стільки. Як снігова людина, чесне слово! В дзеркальну шафу кидати мене більше не пробував, більше, як хворий виглядав, трясся наче йому холодно, в конвульсіях страшно сіпався час від часу і тихо, наче звір, скулив. Побачивши це все, я хотіла викликати швидку допомогу, але батько забрав у мене телефон. Командним тоном приказав нікому не дзвонити та зібрав нас всіх в довгу поїздку.