Читати книгу - "Університет Блага, Несвятий революціонер"

-Тоню…

Сестричка мовчала, повернувшись до стіни відразу, як тільки Авдій до неї заговорив.

-Сонечко, вибач мені. Будь ласка, вибач. Я слабкий, я знаю це, але будь ласка, я роблю все, що у моїх силах… Вони більше тебе не чіпатимуть, обіцяю. Злі люди оточують та калічать нас, сестричко, чому саме доля обрала нас, як цілей для таких тварюк, я не знаю.

 Авдій присів біля Антоніни та приклав до неї свої руку. Тоня тихенько плакала.

-Сестричко, я обіцяю, я… Я покладу своє життя за тебе. Я готовий убити за тебе. Ти єдине, що у мене залишилось. Ти моя радість.

Тоня не переставала плакати.

-Пам’ятаєш, як ти прийшла до мене і почала зі мною гратися, коли мене побили? Не пам’ятаєш, мабуть, ти тоді ще така маленька була, але вже й на той час підіймала мені настрій та робила усе, щоб яскраві кольори з цього світу не зникали

Антоніна розвернулась до Авдія.

-Братику… Обійми мене, будь ласка.

Лемко обійняв Тоню, забираючи увесь біль від дитини.

-Авдюшко, чому це все з нами, чому?! За що ми це все заслужили. Хто були ті двоє? Ти знаєш їх?

-Ні, сонечко, не знаю, але вони поганці, дуже злі люди. Їм плювати на решту, вони слідують лише своїм ідеалам, не зупиняючись ні перед чим. Чомусь ми попали їм під руку, але вони тепер тебе не чіпатимуть. Я звинувачую себе за те, що так з тобою сталося, але ми сильні То

нь, ми з тобою разом ще багато чого переживемо. Нехай тільки стукне мені 18 – життя заграє новими фарбами для нас.

-Я вірю тобі, бо ти єдиний, кому я можу вірити. Принеси мені якусь книжечку почитати. Тут так самотньо і біль мене пожирає.

-Ти обов’язково вилікуєшся, сонечко, лікарі все для цього зроблять, а книжок я тобі принесу багацько, щоб читала мені!

-Добре, братику.

-А, юний студенте, здоровим будь! – Олег Станіславович із посмішкою зайшов у палату.

-І ви не хворійте лікарю.

-Тоню, як ти себе почуваєш?

-Болить.

-Нічого, сонечко, поки це нормально. Через півгодини до тебе навідається ще раз медсестра і зробить тобі укольчик, а завтра підемо зробимо аналізи. Авдію, ходімо на декілька слів.

Лікар із студентом покинули палату, контраст знову перейшов у білий колір.

-З кожним днем Антоніні ставатиме краще, і я це знаю. Через місяць зможемо виписати. Твоя тьотя заплатила за усі ліки, тому від тебе більше нічого не потрібно. Навідуватися до неї ти зможеш у вівторок, четвер та суботу. У решту днів бажано не турбувати її.

-Дякую вам, Олегу Станіславовичу. Єдине прохання: напишіть справку по травмі, щоб я відніс у школу, де навчається Антоніна.

-Не хвилюйтеся, молодий чоловіче, я вже все зробив.

-Красно дякую вам, лікарю. На вас тримається лікарня, шкода, що ви не керівник.

-Можливо і доживу до того моменту, хтозна. Бувайте, Авдію. Все буде добре.

-До зустрічі!

Авдій покинув лікарню. На диво, сьогодні гарно світило сонце і сама радість панувала навкруги. Люди гуляли, спілкувалися одне з одним. Подеколи на площі грали гитаристи на своїх музичних інструментах. Народ дійсно сьогодні жив, забувавши з кожною своєю дією реалії минулого та небачені прояви майбутнього. Сьогодні їм можна пробачити те, що своїми сп’янілими думками, вони не прославляють Партію, не кричавши при цьому на вулицях. Сьогодні Партія для них померла, люди не відчувають кайдани на руках, які завтра сковуватимуть руки знову. Сьогодні вони вільні, радісно гуляють вулицями. Десь у далечині на ще один вибух у квартирах виїхали міліцейські, рятувальники та швидка, а десь тут за безкоштовно видають цукрову вату дітям до 5 років. Коханці сьогодні розлучаються, швидко з’єднуючись після короткотривалої розлуки. Сьогодні Партія померла. Сьогодні радість палала у серцях людей. Сьогодні Комунізм вперше покаже своє справжнє обличчя, але завтра… Завтра Партія воскресне, завтра радість потухне умить. Завтра Комунізм знову одіне маску та піде швидко забутим народом, бо суспільство пам’ятатиме тільки сказану та нав’язану брехню, яку робить Партія. Сприйняття ідеології та її реалізація людьми – це як небо і земля, це як те, що ніколи не поєднається більше між собою. Люди бачитимуть вчинки управлінців суто віруючи, що саме ідеологія зробила їх такими, коли ж управлінці закриватимуться ідеологією, аби узаконити свої звірства. У свій щоденник Авдій написав вірша, про який скоро забуде:

І нехай вітер наші думи рознесе,

І оркестр «Вересень» більше не заграє.

Біля тебе я матиму усе,

Та пісню серце мовчки заспіває.

Сьогодні ти заплачеш сміючись,

Не знаючи, що завтра вже мене не буде.

Ти станеш, крикнеш: «Схаменись»,

Хоч хвора втрата вмить усіх забуде.

Сьогодні ти творець всіх мрій,

Сьогодні все для тебе не значне.

Сьогодні ти казатимеш: «Ти мій»

А завтра щастя горе принесе.

І нехай вітер наші думи рознесе,

І оркестр «Вересень» нам вже заграє.

Біля тебе я матиму усе,

Та серце більше не співає.

Студент мовчки пішов до дому, затягуючись сигаретою за сигаретою. Він переміг на судді, але програв власному серцю. Яким би Лемко тепер не був холоднокровним до людей, аби захистити своє, його серце завжди покриватиметься шрамами, які нагадуватимуть йому про те, що він зробив. Суд червоної свідомості чекатиме на нього і зовсім скоро Авдій потрапить туди.