Читати книгу - "Університет Блага, Несвятий революціонер"

-Я люблю тебе, татку!

-І я тебе люблю, мій маленький янголе.

У двері постукали. Серце Пархоменка ось-ось – і зупинеться. Лице не передавало паніки, аби не налякати малого Сергія, але всередині викладача бурлив вулкан.

У двері почали стукати сильніше.

-Синку, посидь тут, а тато відчинить двері, це, мабуть, комунальники прийшли.

-Угу!

Пархоменко відчинив двері. Перед ним стояло двоє…

-Привіт, Дмитре… - лице Грицена наповнене гнівом, але повністю пусте.

-Ла, Лаврентію…?

-Впізнав.

-Хіба я можу забути старого друга? Ми разом з тобою ж…

-Росли у дитбудинку. Не згадуй про це! Ходімо з нами.

-Татку, хто там?

Лаврентій усміхнувся.

-Комунальники, Сергію. Читай книжку!

-Не знав, що у тебе є дитина.

-Така ж сама доля у нього, як і у нас.

-Ти його всиновив, значить вже не така. Він має батька, коли ми не мали нічого.

-Ти правий… - опустив очі Пархоменко

-«Комунізм врятує нас, Комунізм – мати, Комунізм – батько, і поки я живий, я не зраджу ідеалам його», пам’ятаєш? – Берій взяв за руки Пархоменка.

-«І коли я зраджу йому, то вигнанцем відразу я стану, і друга свого, я навіки втрачаю», ми разом придумали це, коли сиділи у кімнаті. Грицьку… Я не зрадник. – заплакав Дмитро.

-Ходімо. – відвернувся Лаврентій.

-Будь ласка, дай мені попрощатись з сином. Попіклуйся про нього, прошу, мій старий друже.

- У тебе хвилина, Дмитре, більше я не чекатиму. Берію, відпусти.

Пархоменко підійшов до Сергія.

-Сергію, я їду, не знаю я все ж, чи надовго, але не сумуй за мною.

-Я чекатиму на тебе, татку. Ти моє все!

-Синку… Я мушу йти, бувай, дядь Паша прийде до тебе сьогодні.

-Добре, легкої дороги, татку, бережи себе! – усміхнувся Сергій.

Пархоменко востаннє оглянувся до свого сина, він все так же із цікавістю читав книжку.

-Берію, залиш нас, ми підемо вперед. – Лаврентій показав на пальцях цифру три.

1 – придушити.

2 – відпустити.

3 – підірвати.

4 – застрелити.

5 – зникнути.

У чорній, неначе кінь апокаліпсису, «Волзі», Берій повільно та плавно завів двигуна. Лаврентій все так же дивився у вікно, покурюючи сигарету. Вони поїхали.

-А шо це таке шипить у кімнаті? – прислухався Сергій.

У далечині від машини був чутий вибух у квартирі Дмитра Вікторовича. Сергій помер відразу. Лаврентій стер усі докази існування Пархоменка, як в університеті, так і вдома, так і скрізь, де торкалась нога Дмитра.

Почувши вибух, Дмитро навіть не заплакав, лише відвернувся туди, де знаходився його втрачений сенс життя. Вони приїхали на якесь наглухо забите поле, де не ступала нога людини, окрім сьогодні. Берій викинув Пархоменка з машини.

-Читай. – Грицен кинув своєму «другу» документ.

-«Я, Пархоменко Дмитро Вікторович, пишучи цей лист представникам керівним партіям західних країн, піддаючи своє життя неминучій смерті, хочу донести вам, усьому світу, що Союз, відчуваючи, свою близьку смерть, розкіл, занепад, став прибирати усіх, хто відчув запах свободи від тиранії Партії. Наший оборонний комплекс перестав розвиватися, усі технології застаріли на років 30, але ПАРТІЯ робить усе, щоб ви боялись нас. Будь ласка, зітріть у собі ілюзію могутність Союзу. Партія програла. Збережіть Комунізм».

 Оригінал:

"I, Parhomenko Dmytro Viktorovych, writing this letter to representatives of the leading parties in Western countries, willingly facing inevitable death, want to convey to you and the entire world that the Union, sensing its imminent demise, internal strife, and decay, is now eliminating anyone who has tasted the scent of freedom from the tyranny of the Party. Our defense system has ceased to progress; all technologies have become outdated by 30 years, but the PARTY is doing everything to instill fear in you. Please, dispel the illusion of the Union's might within yourselves. The Party has lost. Preserve Communism."

Дмитро зомлів, читаючи листа. Він сховав його під дощечками у своєму власному кабінеті. Вони там були…

-Я не відмовлюсь від своїх слів, Грицьку! І ніколи не відмовлюся. Союз Паде, але не Комунізм! Комунізм вічний, Комунізм житиме з нами завжди.

Постріл. Лаврентій вистрілив.

Мертве тіло викладача впало на нікому не потрібне поле, як і нікому більше не потрібен був він сам.

-Ви втратили друга, Лаврентію. Прийміть мої співчуття.

-У мене ніколи не було друга, Берію…

Вдалечині був чутний звук двигуна Волги. Лише дим виходив із дещо привідкритого вікна. Подеколи рука, яка була у чорних рукавицях із золотими нитками на зап’ясті, витрушувала звідти попіл.

4.

У цей час Лемко наближався до палати, де лежала його сестричка. Перед палатою грали кольори білого, здавалося, що радість та надія життя панувала там, граючи світлими фарбами біля стін, але коли Авдій відчинив двері у палату, то відразу створився контраст з легким, але жорстким переходом на ноти чорного та сірого, що вмить могли звести людину у подорож до депресії. Уявні малюнки дівчинка малювала своїми очима, де бачила батьків, себе, але без брата. Він її не врятував. У думках Антоніни його більше не існувало. Але ось Авдій тут, відчиняє повільно двері, скрипучи ними на весь поверх. Ліжко, тумбочка та одне вікно, проте тепло, немов у котельні. Голі стіни передавали хлопцю відчуття, ніби стоїш у дурці, ніби ось – ось і зійдеш з розуму і малюватимеш усілякі пентаграми. У таких умовах знаходилась там Тоня. Кормили її за сьогодні двічі, ставили крапельниці теж так само та й приходили і переглядали за її самопочуттям, але решта часу вона лежала одна, поки Катерина зі сльозами та криком не навідалась до неї вранці, звинувачуючи у всьому світ, тільки не себе. Спершись очима на стелю, спостерігала малеча на голе з усіх сторін покриття. Руки у неї більше не було, те що залишилось на тому місці дуже сильно боліло – це єдине відчуття, яке тривожило її з місця, якого більше не зосталось. Коли біль зникав, то залишалась пустота.