Читати книгу - "Університет Блага, Несвятий революціонер"

-Добрий день, ще раз, Дмитро Вікторовичу. – наблизився до викладача Авдій. Він чув абсолютно все. У коридорі були лише вони одні.

-А, привіт, студенте! Чому ти не на парі? Перший день і вже прогулюєш?!

-Ні, аж ніяк, у мене сьогодні лише ваш предмет був, тому я гуляю по університету. Вивчаю його.

-Зрозумів, ти щось хотів від мене чи далі йтимеш?

-Ні, нічого не хотів, я йду далі, вельмишановний викладачу!

-Бувай здоровий.

-І ви бувайте здорові. – єхидно усміхнувся Авдій.

У Пархоменка заболіло серце. Думки викладача наповнені гнівом, наповнені агонією, наповнені страхом. Піднявши погляд з підлоги, Дмитро Вікторович відчув жахіття кожною клітиною свого тіла. Авдій мертвим поглядом дивився на нього у кінці коридору. Коли ж Лемко зловив очима викладача, то тоді, розчинившись у ходах, він зник.

Дмитро Вікторович тікав із коридору так швидко, як тільки міг. Дома його чекав єдиний син, який щодня вірив у батька, як у найкращого викладача у світі. Пархоменко виховував маленького Сергія сам, взявши його із дитбудинку. Він не хотів втрачати те, що подарувало йому сенс життя, хоча й розумів, що Лаврентія не зупинить ніщо. Жінки Дмитро Вікторович ніколи не мав. Біла ворона серед зграї птахів, абсолютно нічим непривабливий чоловік, без харизми та цікавості до чогось. Раз у місяць Пархоменко викликав даму із спеціальної «Контори», яка приносила йому тілесну втіху, таку бажану для нього, але Дмитро жадав більшого. Він хотів приходити ввечері та обіймати кохану дружину, хотів весь світ для неї перевернути, лиш би вона у нього з’явилась, але ніхто не бажав викладача «Мікроекономіки» з кирпатим носом, сірими очима та невисоким зростом… Хто захоче нащадка від такого? Повний сирота, який виріс у викладача та дав сенс буття дитині, якою колись і сам був. Все життя працювавши на Партію, задля блага Комунізма, Пархоменко навіть не перетворився на патріота союзу. Його лякало те, що з людьми робили ж його співвітчизники. Він бажав утікти туди, де разом із своїм нерідним сином житимуть у спокої. Саме у вечір, коли викладач сидів у зачиненій від усіх аудиторії, він вперше написав листа, якого підкладав дипломатам, які приходили в університет. Саме тоді він зрадив Партію. А той хто зрадив її – зрадив і Комунізм. Принаймні так думали посадовці.

І ось він тікав з цього триклятого місця. З університета, яке він так лагідно називав – Благо. Університет Блага. Авдій вже точно знав, що Дмитро Вікторович буде першим, кого він запише у свій щоденник червоної смерті. У моменти вагань, коли він не хотів цього, коли у Лемка ще залишалась людяність, хлопець щоразу брався за голову та усвідомлював, яким він звіром став. Хоча може й він до цього таким був? Ми точно цього не знаємо… Можливо, Лаврентій створивши тиск на хлопця, зробив з нього справжню машину, головну деталь у його справі?

Авдій направився до того місця, де його зустріли двоє. «Волга» стояла все ще там. Лише дим виходив з вікна.

-Ти вже тут? – серйозним тоном сказав Грицен

-Дмитро Вікторович.

-Пархоменко? Невже він.

-Так!

-Докази?

-Майже на весь коридор зізнався, що передає інформацію за кордон.

-Такий дурень. Ідіот! Хто ж так робить… Берію, персональне завдання тобі: квартира та його кабінет. А ти, хлопче, почни писати донос. Мені треба заява від іншого лиця, який я зможу надати у відділку і безкарно отримати орден на арешт. А тепер йди, негайно! Сьогодні ти герой, але чи будеш ти ним завтра, чи через місяць? Тому треба працювати, на сьогодні вільний.

Авдій пішов від палачів, відчуваючи жаль та страх у грудях.

«Що буде з ним? Дурень, дурень, дурень!!! Навіщо погодився? Краще б я сам вмер, навіщо це все я роблю? Хіба це я? Я ніколи таким не був, це все моє віддзеркалення… Воно зле, воно все це робить. ГОСПОДИ!

12:30

Авдій у залі університету чекав Августина, який ось – ось і мав прибути. Дорогою сюди від автомобільної зупинки, Лемко знайшов недопалок, який підпалив, щоб закурити. Йому стало легше та думок про Дмитра Вікторовича вже не було.

-Чому від тебе так тхне димом, Авдію?

-Стояв біля курящих, не зважай.

-Як твої пари, друже? Бо у нас викладач прийшов п’яним і співав нам пісні. Типовий історик.

-«Ха-ха», та так, пара, як пара.

-Ходімо тоді, я собі пива куплю. – ледве стримувався Августин. – ти лимонаду будеш? Я пригощаю.

-Ні, дякую, мій друже, але сьогодні пас. Поспішатиму до Антоніни.

-Будь ласка, бережи себе. Який би ти вибір далі не зробив, я тебе підтримаю. І не кори себе за це. На то ми й люди, нам дано помилятися, при діях, які ми робимо. Я помолюсь за тебе сьогодні.

-Дякую тобі, Август… Справді, дякую!

-Біжи тоді до Антоніни і передавай їй від мене «привіт». А і тримай ось це. – Августин вийняв їй цукерку. – Нехай поїсть!

Авдій обійняв друга та вони покинули разом університет. За їх прощанням вдалечині спостерігали двоє: один - в чорному мундирі  із загостреними окулярами, інший - в зеленій курточці із кепчиком на голові.

-Берію, особлива увагу. Після Пархоменка мені потрібно, щоб ти прослідкував за тим хлопцем, що біля Авдія. Я маю знати все про Лемішина, тоді він точно буде під моїм контролем.

-Зрозумів вас, капітане! Не бажаєте у ресторані пообідати?

-Звісно, але після того, як ми уб’ємо пацюка.

-Я вас зрозумів.

3.

-Синку, послухай мене сюди! Швидко збираємо речі і я відвезу тебе до дядь Паші. Тільки швиденько, без зайвих запитань.

-Добре, татку!

Пархоменко швидко дібрався до дому. Сергій лежав на ліжку та читав різноманітні казки, поки батько не сказав складати речі.

-А щось сталось?

-Нічого, у мене просто неплановий від’їзд, а він потяг має бути ось-ось. Все добре, Сірьожка!

-А куди ти їдеш?

-Так ліки взяв, те взяв… А не зважай, я скоро повернусь, точніше завтра. Все буде добре! Синку, йди-но до мене, я тебе обійму. – заплакав Пархоменко, обіймаючи Сергія.