Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

Ще, на лихо, закохався в новоприбулу «діпістку».[54] Її цілим майном була скриня з непотрібними речами, що їх вона, не знати нащо, привезла сюди аж з табору. Вона також шукала праці, а коли вечорами ми стрічалися, потішала мене, що «якось воно буде». Однак ці слова мені нічого реального не давали, і я знеохочений вертався до своєї малої кімнати на шостому поверсі.

Тому з великою радістю прочитав оголошення, що десь далеко, в західних штатах Америки, шукають господаря дому. Недовго думаючи, написав прохання, і мене прийняли.

Їхав на нову працю, здавалось, у безконечність. Бо тільки подумати: в задушному «Ґрейгунді»[55] відбути дорогу з Нью-Йорку до Каліфорнії! Я спинився в якомусь глухому селі, що його важко було б назвати містечком.

На мене вже ждали коні, впряжені у старомодний фаетон, а візник, увічливо спитавшись, чи я приїхав до пана Вільяма О’Гари, поміг мені занести речі до фаетону.

Я довго їхав безмежними полями і лісами. Ніде не було видно ні сліду культури, і це додавало цій закутині ще більшого чару. Все наче залишилось так, як було колись давно, в перші роки колонізації Америки.

Коли я побачив не авто, а фаетон, то неабияк здивувався, але здивування моє виявилося зовсім неслушним, адже вибоїста дорога не запровадила б мене далеко автом.

Був один з тих літніх днів, убраних в різнокольорові фарби природи. З лісу раз-по-раз долинало пітьпілікання незнаних птахів, а запах ліян аж одурманював. Вони, обвинувшись довкола дерев, створили немов непрохідну сітку.

Сонце кидало останнє проміння, коли врешті я побачив кінець моєї подорожі. Фаетон зупинився перед ґанком великого дому в колоніяльному стилі. Красу цього будинку, оточеного парком, мені трудно описати. То був радше рай на землі. Захоплений сидів я у фаетоні, і аж поява мого працедавця пригадала, що пора висісти.

Вільям О’Гара виявився дуже старим чоловіком, малим і згорбленим, що підпирався паличкою.

– Приїхали… прошу додому! – сказав з добрячою усмішкою і, відчинивши старі ковані двері, впровадив мене до кімнати. – Ви, певно, втомлені… вибачте мені… але я мушу показати вам свій дім і розповісти про ваші обов’язки в цьому домі.

Зворушений його ввічливістю, я пояснив працедавцеві, що не чуюся втомленим і радо огляну дім. Я старався бути для старенького якнайбільш увічливим.

– Ви не американець, – сказав О’Гара.

– Українець.

– Пізнаю по мові… У мене навчитеся нашої мови… Вам доведеться виконувати обов’язки господаря дому, а оскільки щовечора тут чимало гостей, мимоволі навчитеся говорити.

Вільям О’Гара взяв мене під руку і провадив по кімнатах, їх було так багато, що всі в моїй голові перемішались, і я засумнівався, чи знатиму їх коли-небудь. Була там вітальня, їдальня, балева заля, кімнати до гри в карти, якісь таємничі жіночі будуари, скляні оранжерії.

Опісля ми зайшли в підвал до кухні, де я помітив стародавнє куховарське приладдя, якого тепер ніхто не вживає: товчки до м’яса, величезні ножі, ополоники – одним словом, куховарський музей. Якраз старий куховар і два малі помічники в білих шапках готували вечерю, якийсь дідуган докладав дров до печі, жінка оббирала картоплю.

При нашій появі слуги перервали роботу, а Вільям О’Гара мене познайомив з ними.

– Вечорами до мене приїздять гості. Ваше завдання: наказати слугам зготовити вечерю і накрити стіл. Які страви варити, вони знають.

Почуваючись в ролі «боса», я сказав їм кілька ввічливих слів, на які вони теж мені ввічливо відповіли, і ми вийшли з підвалу.

– Я вам ще не сказав про ваші обов’язки і про зарплату, – ділово говорив дідусь і запровадив мене до великої бібліотеки, повної книжок.

Я почув сопух, змішаний з плісенню, властивий непровітрюваним приміщенням. Це було в усіх кімнатах, хоч в першу хвилину я цього не помітив. Несвідомо підійшов до вікна, але дідусь узяв мене за руку, і попрохав не відчиняти.

Здогадуючись, що дідусеві шкодить холод, я вибачився і сів на крісло біля нього.

– Перейдімо до обговорення ваших обов’язків! – почав дідусь. – Я вам сказав, що до мене кожного вечора приїздять гості. Товариство інтелігентне – думаю, що скоро з ними заприязнитесь. Вони вже знають про ваш приїзд. Отже, почувайтесь тут, як у власному домі. Це вся ваша праця, а за неї дістанете шістсот долярів на місяць, – поплескуючи мене по плечу, сказав старий пан.

Я зрадів такою великою зарплатою.

– Цілий день маєте для себе, лише кілька годин доведеться вам бути з моїми гістьми. Користуватися можете цілим домом. Ви інтелігентна людина, напевно, буде вас цікавити моя бібліотека… Ви хто за фахом?

– Правник.

– Знайдете чимало книжок зі свого фаху… Учіться, молодий чоловіче, не вік вам тут сидіти!

В голосі дідуся почулося стільки батьківської щирости!

Опісля дідусь залишив мене самого.

Ще того самого вечора приїхали гості, і я з хвилюванням виходив їм назустріч. Вони теж були для мене ввічливі, і я відчув, що скоро з ними приятелюватиму. Вони почувалися в цьому домі не як гості, а як домашні. Мене уважали наче давнім знайомим, і мій недавній острах, пов’язаний з тим, чи виконаю обов’язки господаря, не знаючи добре мови, розвіявся. Гості були найкращими людьми, яких досі в житті я стрічав.

Вони приїздили в старосвітських фаетонах. Знаючи, які тут дороги, я ні трохи не дивувався, що не користуються автами. Між ними були літні подружжя, молоді жінки, кавалери.

Коли я увійшов до кухні, побачив, що вечеря вже готова, а за деякий час серед загальної веселости за накритим столом сиділо усе товариство. Я вже не був господарем, а одним з гостей. Ми випили чимало коктейлю, жартували, сміялися.

Мене тільки одне вразило: ці люди з глухої провінції були дуже відсталі. Коли я оповідав їм про події останнього десятиріччя, а саме про Гітлера, большевиків, війну, то на їхніх обличчях було таке здивування, наче б я приїхав не з Европи, а з далекого Марса. «Хіба ці люди не читають ґазет, не мають радія?» – думав я.

Знову ж те, про що вони говорили, мене не цікавило. Я не міг нічого зрозуміти. Це були розповіді про давноминулі події, про людей мені зовсім незнайомих.

Але найбільше враження справили на мене жінки. Ах! Вони були божесько гарні і диявольськи принадні, стрункі, повні грації та тонкої кокетливости. Вдягалися по-старосвітському, у сукні наших прабабунь. Хіба так тепер одягаються жінки в Америці?… Але, власне, цей одяг робив їх иньшими, принадливими. Мені впала в