Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хлопець, здушивши у собі ридання, обізвався до коней і, переступивши дишель, вліз між них та притиснув їх голови собі до грудей. Обидва, здавалося, впізнали його. Із їх закислих глянцевих очей скотилися великими краплями сльози. Губи їх шаруділи по хлоп’ячому тілі, шукаючи поживи, м’яко хапали Петрика за руки, за плечі, куйовдили його непокриту голову, ніби ласкаючи, аж він, не стримавшись, розридався.
Вечоріло і треба було вже йти, тож він подався у сльозах геть, запам’ятавши на все життя і понісши у світ очі заплаканих коней та ще вивіску на ганку рідної хати “Початкова школа”…
Поминувши свою хату, закриту на замок, бо із-за голоду навчання в ній припинилося, він якийсь час постояв, чекаючи дзвону з каланчі, та так і не дочекавшись, направився за місто до тітки Дарини та дядька Гриня Вертепів, шкодуючи, що не знає адреси двох материних братів, які мешкали на окраїні Дніпропетровська десь у Аптекарській Балці неподалік давнього цвинтаря. “Поїхав би до них тепер… А так – у Крим чи на Кубань?.. Кажуть, у Крим ближче, то туди…” – так у роздумах і підійшов до хати Вертепів…
Куди лише не водив голод Петрика із жебрацькою торбою-тайстрою та ціпком після того, як Вертепи, переночувавши його, відправили з Чигирина до Криму! Жебрак перебрів Чигиринщину, Уманьщину, Олександрівщину, Кам’янщину, Черкащину, змірив уподовж і впоперек Полтавщину, Київщину й Вінничину. Спав найчастіше, зарившись у солому чи сіно, і лише зрідка в хатах, коли був певен, що господарі – не людоїди. Повсюди, найпаче в селах, хлопець бачив смерть: пухлих людей у дворах, гори трупів попід тинами і на шляхах, з якими не справлялися бригади поховальників, що часом вивозили із мертвими ще живих їхніх дітей та родичів, не бажаючи приїжджати за ними повторно, хоч і отримували за роботу пайок – фунт так званого хліба із проса, ячменю чи кукурудзи та жолудів.
Отож, побрело-посунулося Петрикове напівжиття-напівживотіння спершу ближчими й швидшими переходами від хати до хати, від хижі до хижі, потім віддаленішими й повільнішими – від хутора до хутора, від села до села, а згодом уже від міста до міста - голодним, конаючим в агонії краєм. Ішов він із вічно порожньою торбиною-шанькою на плечах, із випадковою гирлигою в руках, постійно ховаючись від міліції, представників влади і просто злих людей, ішов сам або в гурті, часом під’їжджав на попутних возах, бідарках чи й буферах поїздів або переправлявся на човнах, баржах чи поромах. Нерідко Петриків мученицький шлях петляв і мимоволі віддаляв його від мети…
Гірко й слізно, уперто й настирно, як тільки дозволяла його людська природа, вивчав він географію й етнографію, соціологію й суспільствознавство рідного краю, усіма богами проклятого, чарівно-багатого і до крику тепер обібраного й убогого. Вивчав упродовж осені тридцять другого і весни й літа тридцять третього років, коли вже оніміли від надлюдського злочину хутори й села, а роздуті трупи їхніх донедавніх трудящих мешканців почали купами лягати у розкритих хатах, по дворах і попідтиннями, коли ще живі поголовно попухли і збайдужіли до людяності й родинності, вже не жахаючись непоодиноких випадків людоїдства.
Безкінечно довгими днями й ночами Петрика не полишала єдина заповітна мрія – віднайти чи вижебрати щось їстівне: картоплину, бурячину чи морквину, кусень гарбуза чи капустини, кавалок цегляного хліба із жолудів і лушпиння, тирси і перемелених на жорнах кукурудзяних качанів, ложку пісного навару може і з людського м’яса, кісток чи тельбухів.
Немає перебільшення в описі тодішнього Петрикового життя! В багатющій нашій мові бракує слів, щоб передати чорний вимор і надлюдський потяг до вижиття на отих шляхах животіння цілого народу! Народу-трудівника, народу-мученика, народу-утримувача інших протягом століть!
На грані свідомості, напівсвідомості та не свідомості, а лиш інстинкту, на межі життя і смерті, між трупами – найздібніша людська фантазія не в змозі переказати того жаху, не побачивши його на власні очі, не відчувши на собі, не усвідомивши власним тямком! Прокляття йому на віки віків, а винуватцям – на десять поколінь непростимої кари неокупної і, поки буде світу, неспокутної!.. Амінь!..
По тижнях блукань Петрик завернув на станцію Бобринську ім.Постишева, де дізнався від колійника, що на Крим має йти пасажирський поїзд із двома площадками в кінці составу. В куточку на одній із площадок Петрик примостився так, що його й видно не було, і пролежав, ніким не помічений, не поворухнувшись, під бортом аж до полудня, прислухаючись до гудків паровозів, стукоту коліс, якогось сюркоту і тішачись надією на поїздку.
Нарешті, посмикавшись, потяг помалу рушив… Набравши швидкості, він помчав, як ошалілий, час від часу викрикуючи і спиняючись на попутних станціях лише на хвилини… Як розвиднілось вранці наступного дня, і Петрик побачив свої опухлі ноги й набряклі руки та відчув, що таке ж і обличчя, бо дивитися заважали капшуки під очима, хлопець вирішив зійти з поїзда на першому ж полустанку. Отож, вночі він опинився у чималому селі, де з ранку і до наступного вечора, ледь рухаючись від хати до хати, не вижебрав нічого, крім буряка з морквиною. На ніч до хати його ніхто не пустив, у дворах поряд із трупами спати він побоявся, тож потинявшись, Петрик прилаштувався на соломі під созівською коморою, що бовваніла на чималому помості.
З комори пахло сирим збіжжям і цвілою кукурудзою. І той запах та ще якийсь тихий сіянець-шумок спершу не давали йому, голодному, заснути, а потім збудили в ньому нестерпне бажання пробратися під комору. Обклавши себе соломою, Петрик годинами довбав ціпком землю і відгортав її, аж поки зміг таки залізти під поміст. В непроглядній темноті, дослухаючись, він наблизився до місця, звідки чувся той шумок, і застогнав від радості, що його здогадка підтвердилася. Крізь дірочку в підлозі комори на землю під помостом висівалося на вже чималу гірку пшеничне збіжжя!
Пам’ятаючи попередження діда Самохи, Петрик з’їв лише жменю пшениці, добре її пережовуючи, але в торбу набрав так повно, що ледве зав’язалася, ще й у кишені напхав. Коли напомацки вибрався через свій лаз, надворі вже світало, тож сяк-так закидав його соломою і пішов
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший», після закриття браузера.