Читати книгу - "Любов дика та прекрасна"

Того літа місто уразила епідемія чуми, і ми з Чирою Гафіз вдали, що маленький принц також захворів. Вона зачинилася з ним у віддалених кімнатах. Через кілька днів я потайки принесла їй тіло померлої дитини того самого зросту, якого був її принц Карим, і так само непомітно забрала в неї живу дитину. Ті кістки, що давно зотліли в могилі принца Карима, насправді належали бідному безіменному хлопчикові.

Саме за це, дитино моя, родину Кіра звільнили від сплати податків, коли султан Сулейман став нашим правителем. Ані він, ані його батько, та й узагалі ніхто на цій землі не знав, що принц Карим живий. А на батьківщині Чири Гафіз, у Шотландії, лише мій брат Джозеф, священик, та брат і батько Чири Гафіз знали, хто справжні батьки тієї дитини.

Латіфа вражено витріщалася на співрозмовницю, і стара Естер Кіра засміялася.

— Це ще не все, моя дитино! Це лише початок інтриги. Якби ти відкрила труну самої великої Чири Гафіз, ти знайшла б там саме тільки каміння! Улюблена дружина Сулеймана Гуррем, — прокляни, Аллах, її пам’ять, — двічі намагалася отруїти мою любу подругу. Моя пані Чира бачила лише дві можливості її зупинити. Вона мала або зникнути, або знищити Гуррем. Єдина слабкість Чири Гафіз полягала в тому, що вона надто любила свого сина. Вона інсценувала свою власну смерть і повернулася на батьківщину. Проте, перш ніж це зробити, вона наказала султанові Сулейману надалі остерігатися Гуррем. Він плакав і благав свою маму не втікати, та все ж не дослухався до її слів. Згодом завдяки зусиллям Гуррем Сулейман втратив двох своїх найкращих синів — принца Мустафу й принца Баязета. Тож Оттоманську імперію успадкував той нікчема Селім II.

А знаєш, якого дня насправді померла Чира Гафіз? Того самісінького, що й султан Сулейман! Тож Інчилі — правнучка Чири Гафіз та султана Селіма, а також онучка принца Карима так само, як ти правнучка Фірузі Кадін і султана Селіма, а також онучка Ґузель-султан. — Старенька гигикнула й кивнула головою. — Тож у Латіфи-султан та Інчилі спільний не лише чоловік!

— А вона знає про таке високе походження, Естер?

— Я про це й гадки не маю, принцесо моя, але, як на мене, їй має бути відомо хоча б щось із цього.

— То чому ж вона нічого не розповідала?

— Можливо, тому, що не знала точно, як краще використати ці знання. Напевно, вона ще не вирішила, як тікатиме звідси.

— Тікатиме? Святі небеса. Естер! Чого б це вона надумала тікати звідси? Мій господар шалено в неї закоханий, і вона може придбати будь-яку розкіш, що лише продається за гроші.

— Вона не має свободи, моя дитино. На її землях жінки можуть вільно ходити, куди їм заманеться. Що ж до розкоші, вона надзвичайно заможна жінка, у неї є величезні статки, її власні. Але найголовніше… її викрали через два місяці після того, як вона вийшла заміж за чоловіка, якого до нестями кохала багато років. Це почуття взаємне, і мій племінник ледь утримав його в Неаполі, коли той поривався мчати сюди з озброєним загоном їй на порятунок. Ти маєш підтримати мене й допомогти їй урятуватися, Латіфо-султан.

— Я нізащо навмисне не робитиму нічого, щоб зашкодити моєму господареві Цикалазаде. Він кохає Інчилі так, як нікого ще не кохав, навіть мене. Я не хочу завдавати йому болю.

— Послухай мене, моя дитино. Якщо в Інчилі є хоча б одна десята частина від її прабабусі, вона спробує втекти. Вона радше загине, намагаючись це зробити, аніж залишиться назавжди розлученою зі своїм справжнім чоловіком. Хіба це не завдасть твоєму господареві Цикалазаде ще страшнішого болю? Він гордий чоловік, і, якщо ця жінка відверто ним знехтує, йому буде ще гірше. Досі ти займала почесне місце і в серці твого чоловіка, і в його господі. Але якщо Інчилі залишиться, скоро він поставить її вище за тебе. Твоя велична родина буде прилюдно осоромлена, а це зачепить також і султана. Хтозна, що він може скоїти?

Якусь мить Латіфа-султан здавалася страшенно спантеличеною. Потім вона плеснула в долоні, і в кімнату ввійшла рабиня.

— Іди до пані Інчилі й скажи їй, що в Латіфи-султан гостює давня подруга, з якою вона хоче її познайомити.

Коли рабиня пішла з кімнати, Латіфа обернулася до Естер Кіра.

— Я лише раз бачилася з нею, але вона чарівна. Я розумію, що Цика не погодиться віддати її за викуп. Я ніколи не бачила, щоб він так ставився до якоїсь іншої жінки. Він гірко шкодує про кожну хвилинку, прожиту без неї.

— А як ти гадаєш, як вона почувається? — запитала старенька.

— Прилюдно вона досить стримана, але слухняна. Як вона поводиться в спальні наодинці з ним, я не знаю. Вона не намагалася ні з ким заприятелювати, і її обслуговує лише її власна служниця, що приїхала разом із нею. Інші жінки з гарему страшенно заздрять їй. Вона неймовірно вродлива, Естер. Навіть я трохи ревную до неї свого чоловіка.

Естер Кіра злегка всміхнулася від спогадів.

— Її прабабуся, — мовила вона, — була найпрекраснішою з усіх істот, що їх мені доводилося бачити. Її волосся було дивовижне, руде, із золотим блиском, а очі — зелено-золотаві! Султан Селім ставився до неї, як до божества, і, як це не дивно, його інші три дружини теж любили її. Ах, моя дитино! Які хороші то були дні! Чотири матері, що народили султанові Селіму нащадків, були безкорисливими жінками, головним для яких було зберегти династію та імперію. Зовсім не так, як ті самозакохані теперішні мешканки Єні-Серая, кожна з яких шукає лише теплого місця для себе.

Знаєш, це все почалося з тієї вражої Гуррем, і це продовжує Сафіє, матір самого султана; вона й сьогодні ворогує з улюбленицями не тільки свого сина, але й онука! Колись султани були сильними, непереможними воїнами, як от твій чоловік Цикалазаде-паша. Це дружини й матері зі злими серцями згубили їх! — пристрасно закінчила старенька.

Коли вона договорила, двері в кімнату відчинилися й увійшла жінка. Вона люб’язно кивнула принцесі, мовивши:

— Доброго дня, Латіфо-султан. Я прийшла на ваше запрошення й дякую вам за те, що дали мені змогу долучитися до вашого невеличкого свята. — Затим зелені очі втупилися в Естер Кіра, на мить розширилися, а потім у них майнуло збентеження. Новоприбула тихо мовила:

— Але такого не може бути.

— Але так воно і є! — торжествуючи, вигукнула старенька. — Мені сто вісім років, правнучко Чири