Читати книгу - "Спалена корона, Ярослава Денін "

-Що за ганебна примара засіла в твоїй душі, серденько? Я ж, як мати, бачу що щось з тобою не хороше відбувається.

-Це мої проблеми, мамо, - Із сумною усмішкою відповіла я, - пробач, але поки що поділитися не можу.

  Мати і не стала чинити супротив моїм словам.

  За це я її дуже люблю і поважаю. За вміння не напирати із питаннями, коли це не потрібно. За вміння вчасно зупинитися, аби не примушувати мене до розповіді. 

  Все ж, не дивлячись ні на що, ми з нею не бачились 10 років і майже чужі одна одній. Думаю час на зближення 100% потрібен нам обом.

-Добре, доню, я не давитиму на тебе. Але знай, що я завжди поруч і можу допомогти. Не існує ситуацій з яких неможливо знайти вихід і разом пошуки триватимуть скоріше і не так моторошно.

  «Не існує ситуацій з яких неможливо знайти вихід ...» - слова матері крутилися смертельним вихром в голові знову заповнюючи думки брудом. Якщо дійсно таких ситуацій не існує, як назвати те в чому зараз застрягла я? 

  Якщо так подумати, вихід у мене був із самого початку. І навіть два! Але який сенс з них, якщо обидва приведуть до одного - смерть всього живого. Єдине, що розрізняє ці два виходи це те наскільки швидко прийде кінець: відразу, чи за день-два? 

  То виходить слова матері правдиві і безвихідних ситуацій не існує ... просто вихід не завжди тебе влаштовує.

***

  Всю ніч я провела в бібліотеці.

  Нікого із рідних я більше не бачила, а мати пішла відразу після нашої розмови.  По її словам пішла вона в свою кімнату відпочити, але на ділі:

***

-Довго не засиджуйся, доню, не витрачай своє здоров'я на проблеми.

-Постараюсь, мамо, а ти куди?

-Спати. Куди ж ще? - Із теплою посмішкою відповіла пані Сара. 

  Тільки жінка пішла за двері, Аїда повільною ходою пішла до книжкових поличок. Треба було брати від часу максимум. Бо час – штука така, має властивість стрімко закінчуватись. І поки була можливість шукати інші виходи, дівчина не збиралася їх просипати.

  Ноги легко обдував прохолодний вітер, поки Аїда прошукувала серед полиць саме ті, що потрібні їй. Вітер змінився на холодний, ледь не крижаний, і зосередитися на книжках вже було занадто складною задачею. Відклавши книжки в сторону принцеса пішла зачиняти вікна, аби ще хоч трохи попрацювати. Погода стала дуже перемінливою. То у нас тепло, як у сонячному травні, то морози, як у найлютішу зиму.

  Тільки-но тендітні дівочі руки потягнулися, аби зачинити вікно десь знизу почувся знайомий голос.

- ... хіба що бери і залишай її в замку! Їй Богу! Не знаю я що робити ... не хоче мені казати, а я ж бачу що щось гризеться зсередини!

   Дівчина відразу зрозуміла про кого каже мати. Аби краще чути про що йде розмова, Аїда нахилилася ближче висунувши голову на вулицю. Тепер холодний вітер обдував вже її обличчя змушуючи прижмурювати очі.

-Пані, ви ж прекрасно знаєте характер своєї доньки, принцеса нізащо не залишиться тут, якщо в академії вона має свої проблеми. Вона не з тих, хто першою побіжить прохати допомоги в інших.

-Та розумію я! Але ... не знаю. Я дуже хочу їй допомогти. Так боляче було її втрачати тоді, хоча і віддавала рідній сестрі. Ви ж бачите до чого це призвело, Анна всіма силами намагалась в результаті відділити нас з донькою як можна далі. Ті листи від неї розбивали моє серце вщент. Коли вона писала що Аїда не мала потрапити в нашу родину, що ще одній проклятущій магічці в сім'ї немає місця. Я досі не розумію чому вона таке писала. - В голосі матері чулися плакливі нотки, жінка була за крок до істерики. - Не треба було її тоді віддавати. З собою треба було забрати.

-Ви ж знали, що це неможливо. Тоді взагалі це відомо чи вижила б дівчина.

-Це правда. Але зараз ... ! Я не знаю що робити. Можливо вдасться завтра розпитати Вільяма що відбувається? Можливо він мені хоч щось розповість? Ця невідомість мене вбиває зсередини. Вночі ще й дзеркало розбилося в кімнаті, коли я за дітей молилась. Страшно тепер неймовірно за їхнє життя ...

-Це ж просто народні забобони, моя королево, все добре буде з принцесою та принцем.

-А Вільям! Ні, ну ти знав, що він не рідний син Льови? Як можна було так довго приховувати зраду від свого чоловіка!? Добре, можливо вона не кохала його як я, по справжньому! Але ж ... не знаю. Це такий абсурд. Тепер взагалі нічого не зрозуміло що відбувається. Виходить увесь час майже все оточення було лицемірними брехунами? ...

***

  Після теми Вільяма мати перейшла на політику, що не цікавили зараз мене ніяк. Тому, закривши таки вікно я повернулась за книжки. До речі, на щастя щось мені таки вдалося знайти. Звісно, це не та інформація задля якої я це затіяла, але все ж щось є. На п'ятій книжці в мені почало зароджуватися зерно сумніву, а чи знайду я тут хоч щось?!

  В двері постукали тричі.

-Так? 

  В бібліотеку увійшов Вільям із чашкою кави в руках. Хлопець був в домашніх кільчастих штанах та чорній кофті. Волосся акуратно лежить, неначе він і не лягав спати. Та коли Вільям повернувся в мій бік, я зрозуміла що не тільки я всю ніч не спала. Червоні засипані очі і опухлий вигляд шкіри. Що він робив всю ніч?

-Ти не лягала сьогодні?

-Ти також. - Не спитала, а ствердила я.

-Угу, - в'яло промугукав хлопець, - а як я міг заснути, коли ти так і не спустилась з бібліотеки? 

-Ти що, нервував через мене? - Із легкою насмішкою спитала я.

-Звісно ж що ні, - Господи Всевишній, як давно я не бачила цю впевнену усмішку на його обличчі, - рахував скільки літрів кави піде на тебе вдень, аби ти за сніданком не заснула.

-Мм, а вже подумала, що снилася тобі всю ніч, от і заснути не міг.

-Як би ти снилася мені, я б краще не просинався, щоб бачити тебе щоночі.

-В чом я тебе вдень не влаштовую, цікаво?