Читати книгу - "Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін"

— А дві гарпії-слухачки «бібісі», які мені скроні мало не пробили?.. дві дівиці з восьмого? Розіна одну звуть, а іншу Камілла!.. біс їх бери!.. от чорт! переплутав!.. їх не так звуть!.. вже не так… вони змінили імена!.. а кафешник Мюрбат?.. а його доця Туанон лукава? і її пес Пірам? де всі?.. га? кажи, хай тобі біс!

Дивиться на мене, ніби не впізнає! доти я був стриманий, тепер кінець! більше не терпітиму!.. вже натерпівся!.. тепер у відчаї!.. Лілі сміється! з чого? з чого? що тут смішного?.. хочу донизу, та й по всьому!.. чого нам тут лишатися ґав ловити!

— І тебе теж там не було, швендя така!

Їй теж треба сказати, як є! акробатка!

— І того теж не було!

Киваю на Норбера у вітальні!.. он де сидить… за столом… з орденом! причепурився!

— Прикидько! провокатор! ходи сюди! неробо!

Кричу йому!.. а він і не поворухнеться!..

— Це він знайшов пляшки!..

Слід визнати, його заслуга! нумо! геть!

— Нумо, Оттаве! мерщій! досить! кажеш, не згоріли? сходи ще тримаються! вірю тобі! сади мене собі на спину!

Сам подаю репліки і сам відповідаю…

— Так, Фердінане! але любка? спочатку любку! вона всюди проскочить! її спочатку!

— Яку любку?

Нехай повторить…

— Твою акробатку, кого ж іще!

Я здивований, що він називає її любкою!.. це не в його стилі називати її любкою… він називає її Лілі… а не любкою… мені не подобається… я розлючуюся!.. а ще життя мені врятував!.. отакої!.. а тепер з якою зневагою ставиться… а якщо насварити, «Оттаве, ти що?» було б ще гірше!.. образився б відразу!.. а мені самотужки спускатися!.. і прямо в провалля летіти! там точно бракує сходинок!.. дивні просвіти!.. уцілію?.. уцілію?.. чи провалюся? діло нехитре! з мене, грішного, буде «баласт»!.. сходи цілі? нехай стануть на них! любенько! нехай стануть!.. я бачив Норманса у вигляді «баласту»! бачив! звиняйте!.. як він туди летів! ага, сторчака! сам бачив! і я так полечу!.. може, сходи й цілі, але смертельні!.. не такі биті, як наші, але коли дивитися по вікнах, тут теж була гроза! розтрощена кухня! і служниця під купою посуду! Норбер нічого не пояснює… так і сидить отам за столом… але тут трусило менше, ніж у нас… але все ж! усе ж!.. може, нижче тільки уламки? долішні поверхи? самотужки точно не злізу!

— Ага, добряче напудилися!

Чую вас… слухаю… справді!.. але хто б не напудився?.. у моєму стані?.. тож не соромно!.. тисячу разів перестрашилися!.. уявіть себе на моєму місці!.. з пораненими скронями, з гудінням на всю голову! і щонайменше трьома зламаними ребрами!.. і з обваленою стелею! і старою у ванні! і служницею під горою посуду!.. і я передбачав кінець кінця: приліт тисячі літаків!.. певно!.. точно!.. то лише затишшя, от що!.. начуваймося!.. рятуйся, хто може!.. зволікати самогубно!.. кричу Оттаву!.. «лишайся! мньохайся! хоч здохни!.. недоумку! я спускаюся сам!»…

Одна нога! друга!.. рушаю!.. саме цієї миті… грюк — грюк-грюк! у двері… і дзень-дзелень! у дзвоник!.. у дзвіночок!.. хто стукає?.. хто дзвонить?..

— Піди, Лілі! піди глянь!

Не варто!

— Це я, докторе! це я!

Власною персоною! церберка у дверях! стара Туазелька!

— Відімкни їй!..

Лілі не може… двері перекосило!.. заїло!..

— Оттаве! Оттаве!

Знову закляк! Замислився!

— Плечем наляж! відчиняй! от роззява!

— Га? га?

Налягає!.. удар плечем!.. готово!.. справу зроблено!

— Це ви, докторе?.. це ви?.. вам пошта!

От чого вона нас шукає!.. знайшла!.. мені пошта!..

— Хто вам сказав, пані Туазель?.. хто вам сказав?

Хочу знати…

— Туанон, докторе!

— Вона знає, де ми?

— Вона внизу!

Отака відповідь!

Як Туанон довідалася? знизу! чи не знизу! капосне дівчисько, коли вона від мене відчепиться? ніколи! місяцями стежить!.. із собакою! чи без собаки!.. і всюди знаходить!

— Скажіть-но, пані Туазель! скажіть-но!

Не знає!.. пошта для мене, от і все… але оберемки! оберемки! в обох руках!.. усе кидає мені під ноги! плювати мені на ту пошту! вдивляюся церберці в обличчя!.. ще гірше мого в церберки обличчя! я бачив себе в дзеркало!.. у неї направду омлетна пика! зморшкувата й жовта!.. зморшки й синці!.. багрові і зелені!

— Ви у дзеркало на себе хоч подивилися, га, Туазель?

Мовчить… кидає мені стоси листів і паперів… іще і ще!.. позбувається!.. стоси всього!.. рахунків!.. «попереджень»… чернеток… повідомлень… цілі шухляди!..

— Звідки це?

— Повно на вулиці!.. повно перед будинком!.. ви б бачили, як усе літало!.. ви б бачили!..

Як весело… кумедна новина… їх, мабуть, видмухнуло з нашої квартири!.. згори! з нашого поверху!.. у мене в кімнаті було повно паперів!.. усе збирався порозкладати!.. дивлюся, що за папери… є сторінки з «Короля Кроґольда»… «Воля короля Кроґольда»… твір, початий тридцять років тому!.. його кінець… різні «приписи»… папір… реклама… і цілий розділ «Походу на війну»!.. от що мені Омлетка принесла!.. нічого не згоріло!.. найдивніше!.. найдивніше!..

— І все оце літало?

Допитуюся в неї…

Весь дах злетів, докторе…

Тринди-ринди, коржі з маком, так і є! правду каже! біс його бери, справді! усе розлетілося вмить! і крила вітряка! я бачив, як вони ширяли в небі! і Жюлеві ціпки! і вся сім'я Лютрі! ширяли в повітрі! перекидалися, мов у цирку! усі разом! балаган! от сміх! розвага!

— А отой? ви його знаєте?

Киваю на Норбера там за столом!

Бо справа не лише в моїх паперах… у поверненні моїх шедеврів… справа в іншому!

— Гукніть його! гукніть його, пані!

Хочу подивитися, чи вона справить на нього враження… чи він поверне до неї голову!.. ага, і не поворухнувся!.. не дивиться… ніякої реакції!..

Омлетка не здивована… і навіть коментує!..

— Він такий самий у всіх фільмах… до нього всі кричать… а він мовчить… чує все, але йому плювати!.. усі галасують, щоб він щось сказав… він і бровою не веде!.. як у німих фільмах,