Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

художній фемінізм «Польових досліджень з українського сексу» (1996) О. Забужко. Сповідальне жіноче мовлення постало на сексуальній історії, в якій зійшлися постколоніальна, невизначена у своїй національній сутності, жінка і постколоніальний український чоловік, щоб створити нову суб’єктно-об’єктну структуру і дати початок вільному національному роду, тому в романі символізується бажання зачати сина. Отже, такий сюжет показовий для порубіжжя, адже він тісно пов’язаний з проблематикою національного еросу і національного родоводу. Як відомо, метою любові є сотворіння об’єкта. Натомість в романі представлено яскраве істеричне мовлення, в якому зударяються два жіночі бажання: бажання ненаситної сексуальної насолоди, що символізує імперське бажання, і бажання материнства, що символізує націотворче бажання. Тобто психотип Проститутки з оральною жадібною фіксацією сексуальної насолоди і психотип Матері з потягом до творчості борються в структурі істеричної жіночої особистості[1297]. На психотип Проститутки вказують численні згадки, зокрема, про типову совкову проститутку або про архетипну храмову проститутку, з якою ідентифікує себе героїня роману. У любовній національній ситуації має перемогти психотип Матері, тобто народитися духовно-психологічне материнство. Але замість нього в сексуальній одісеї героїні постає тріумф імперського психотипу Проститутки. Автобіографічна сповідь виявляє у психології О. Забужко виразний психотип О. Кобилянської з розщепленим материнсько-батьківським кодом, однак творча жінка не бачить себе, а тому імітує національну філософську мазохістку.

Онтогенез автобіографічної героїні роману Забужко фіксує момент народження з клінічної смерті: цей фактор народження, з погляду психоаналізу, означає, що на несвідомому рівні жіночого суб’єкта продукуватиметься перевага інстинкту смерті над інстинктом життя, що є характерною ознакою материнського коду імперського суб’єкта. Батьківський образ у цьому онтогенезі фіксується як істеричний і перверсивний. Про батьківське істеричне виховання юної доньки є така красномовна деталь: «всі були розбещені, курили й цілувалися з хлопцями, татко верещав, буряковіючи на виду, і вона, слід віддати їй належне, так само верещала у відповідь…»[1298]. Про батьківську моральну невизначеність йдеться і тоді, коли пригадується його латентний сексуальний потяг до доньки, який аристократично не пригнічується, а похабно виявляється. «Задери сорочечку, я хочу подивитися, як ти формуєшся»[1299], — ці батьківські слова разом із лагідним вмовлянням на зразок «дитино моя, це ж я, твій тато!» свідчать про батьківську клініку. Батьківська істеричність і аморальність не передбачають формування в доньки стійкої духовної інстанції Над-Я. Материнський об’єкт в онтогенезі героїні символічно приховується. У світлі сексуальної суперцінності материнський аскетичний образ втрачає смисл: «мами за тим усім не проглядалося, мама взагалі була фригідна»[1300] або «…що таке клітор, вони за весь вік так і не дізналися»[1301]. Сексуальна характеристика матері символічно подається через зіставлення з біблійним образом («мама була невинна, аки агнець чи радше діва Марія…»[1302]). Оскільки в онтогенезі героїні материнсько-батьківський код радикально розщеплений, він передбачає перевагу інстинктивного потягу до життя над його вищим смислом. Жадібна до ерогенного життя міць доньки активізує ненаситну сексуальність, що веде до множинної шизоїдної особистості: «бо ти була — жінка… без конкретного обличчя живої любові… кожен вірш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобі…»[1303]. Розщеплений онтогенез символічно проектується на тлумачення українського філогенезу, де колоніальний вибір усвідомлюється через бінарний садомазохізм: «єдиний наш вибір… був і залишається — межи жертвою і катом»[1304].

Активізація садистського каструючого імпульсу у психології жінки символізується брутальним «мордобійним» мовленням, що відповідно активізує чоловічий садистський імпульс («Ти ж уважай, я чоловік слабкий, я й зарубать можу»[1305]). Садомазохістська психологія працює на основі істеричних перепадів від ніжності, ліризму, що відображає поетичний дискурс, до агресивного садизму. Для виявлення садомазохістки український чоловік є найточнішим дзеркалом, тому «в житті піддослідної то був перший український мужчина»[1306]. У ситуації романтичної любовної ілюзії жінці здається, що вони «одної породи звірюки». Проте з цим українським чоловіком у неї нічого не виходить, «опріч взаємного мордування»[1307]. Це мордування закономірне, адже могутня фізична хіть імперської за потугою жінки, її «лютий, яркий інстинкт породи», що пре навмання, «все на шляху змітаючи», виявляє їх психологічну несумісність. Бажання до українського мужчини народжує заздрісний потяг до його таланту художника: «а цей хлоп копав там, де й я, і єдиний з усіх, робив це. Ах холєра, — аж слину крізь стяті зуби всичала з захвату! — ліпше за мене: глибше, потужніше, та йолки палки, просто безстрашніше!»[1308]. Заздрість на несвідомому рівні продукує канібалістичний імпульс, тобто імперське бажання поглинути національний чоловічий об’єкт, що у творчості проявляється через імітацію любові, а в еротичному житті жінка символізується як «каструюча мегера з лещатами в лоні»[1309]. Одержимість кастрацією постає неусвідомленим бажанням згуби. Невипадково український художник їх сексуальну одісею зображає на картині в образі дами, що з’їла свого останнього чоловіка. Дискурс згуби любовного об’єкта починається з його осміяння як сексуального партнера, а зрештою як українського творця: О. Забужко нарощує в образі українського художника риси диявола, переконує, що український мужчина і є диявол.

Символізація жіночого самоаналізу в романі Забужко супроводжується інтуїтивними прозріннями. У цій жіночій творчості як талановитій імітації з’являється містичний страх, що походить від внутрішнього образу диявола: «Господи, я боюсь. Я ніколи досі не боялася по-справжньому — не зовнішніх обставин…, а себе самої. Я боюся ввірятися власному хисту. Я більше не вірю, що він — у твоїй руці»[1310]. Містичний страх своєї незбагненної сутності активізує суїцидні мотиви, але вони у потоці нестримної жадоби життя театралізовано відсуваються. Із жіночої глибинної психології виринають також різноманітні перверсії, що проявляються у гомосексуальній символізації: у снах жінка бачить себе в образі чорнявого самця Мауглі, який волочить за собою стару відьму. У чорну безодню ненависті героїня Забужко скочується несподівано в мовленні, що видає ненаситне ерогенно-садистське бажання: падаючи «на кілька годин в яму чорної, огненно-пропекущої зненависті, ладна… вгородити в нього всі наявні ножі й інші колющо-ріжучі предмети, щоб рухнув виблядок, стікаючи кров’ю, щоб ходив кров’ю, щоб кінчав кров’ю!»[1311]. Однак провина за власну одержимість кастрацією проектується в образ українського чоловіка: «Ти навчив моє тіло — каструвати кривдника: вся моя, з коліна в коліно громаджена жіноцька сила, досі спрямована до світла… з тобою — вивернулась чорною підкладкою назовні, зробилась нищівною — смертоносною…»[1312]. Так в дзеркалі українського чоловіка садомазохістка виявляє несвідоме самопізнання власного психотипу. Тому цьому небезпечному українському чоловіку-дзеркалу вона пророкує бажану для неї загибель: «розважно-ясно ствердилося крізь сон: не спасеться, ніт, не спасеться»[1313]. У зв’язку з цим неусвідомленим самопізнанням розгортається амбівалентний дискурс визнання українського художника як достойного любовного об’єкта і звинувачення його, що веде