скло настільної лампи, просвічувались наскрізь, навіть кісточок не видно. Я в цьому світі — наче билина, котра проросла без сонця, і цій билині випало рости серед величезних і грубезних жінок і біля самотнього, значно більшого за мене, але так само маленького татка. Татко мій носив окуляри з грубими склами, через що його очка здавалися мацюпунькими, але й він був так само неймовірно старий, як і жінки довкола: мати моя, баба й прабаба, яку ми називали бабцею. Спершу в нашому домі було дві жінки: моя стара й неймовірно груба мати — я у них був пізньою дитиною — й прабаба, тобто бабця — це вже баба таткова. Мені навіть рідну матір хотілося називати бабою, бо в усіх ровесників матері були куди молодші — я навіть придумав для себе втішну брехеньку, що, мовляв, моя справжня мати теж молода, що вона померла, а може, кудись подалася, ну, може, покинула мого татка, але на цвинтарі її могили не було, там була тільки могила діда, власне, прадіда, бабчиного чоловіка, і ми вряди-годи туди їздили, замовляючи таксі. І це було так здорово — таксі на замовлення, бо воно замовлялось тільки тоді, коли ми їздили на цвинтар. Там ще лежали мати і батько мого татка, але вважалось, що ми їздили до діда, чи не тому, що таксі замовляла бабця? Таксі підкочувало під нашу садибу, зарослу кущами й бур’яном — в тому бур’яні водилися навіть вужі, а може, й гадюки, котрі мені часто привиджувались у снах, і я жахливо при тому кричав. Ми виходили за ворота: прабаба, тобто таткова баба, яку ми звали, як я вже казав, бабця, і мати, яка могла бути мені скоріше бабою, ніж матір’ю, і наш татко, який на цю нагоду одягав чорного костюма, білу, хоч вона не зовсім біла була, а якась од старості аж жовтувата, сорочку, чорну, пожмакану краватку, а на лоба вмощував білу літню кепочку, бо не міг бути на сонці з голою головою. Мене завжди вражало, які грубі руки й обличчя в таксиста і які всі таксисти нелюб’язні, але ми на таксиста уваги не звертали, сідали всі разом у машину і мчали, як вітер. При тому всі мовчали, бо нечасто нам випадає мчати, як вітер, а татко скидав свою кепочку й сидів нерушно застиглий, з печально-урочистим лицем. Ми приїжджали на цвинтар, де завжди так дивно пахло, я думав, що це так пахнуть намогильні пам’ятники, бо квіти й трава були там як ускрізь. Ми підходили до одного із цих пам’ятників із червоного граніту, в який було вправлено троє фотокарток на порцеляні: старого чоловіка, чоловіка молодшого й зовсім молодої, веселої, але не сьогочасної жінки — це була моя баба по таткові, але мені часом думалося, що це і є справжня моя мама, хоч справжня моя мама стояла біля мене, як ще один пам’ятник, — величезна, неймовірно гладка і незвідь-чого засмучена, адже не її родичі тут лежали. Мама й бабця починали клопотатися біля могили, обривати та обрізувати траву, прочищати чи підсаджувати квіти, а татко сідав на лавочці в затінку, бо він не міг бути на сонці, а шапочку в цьому місці мав скидати, і завмирав: може, щось думав, а може, щось згадував. Мене садили біля нього й наказували не пустувати, хоч я така дитина, котра взагалі не знає, що воно — пустувати. І ми сиділи з татком закоцюблі й дивилися, як порядкують жінки: бабця скоро втомлювалася й сідала біля нас: вона була не така товста як мама й не така висока, але досить-таки кругленька. Сідала до нас, і ми вже троє дивилися, як порається мама, а вона була ніби велетенський лантушисько, нагиналася й пухкала, зводилася, втирала пітне обличчя і так само пухкала. Я в цей час дивився на веселе обличчя тієї, що її всі називають моєю бабою, і думав, що в неї таке обличчя, яке буває в неживих людей, бо ніколи на вулицях я не зустрічав подібних — такі обличчя, гадав я, зустрічаються тільки на цвинтарних фотокартках. Потім ми виходили на вулицю, власне, на дорогу, бо цвинтар був за містом, ловили таксі, яке привозило нас до рідного обійстя, і свято кінчалося — так чинилося двічі на рік, у травні й у вересні, в решту часу наших покійників згадували хіба що принагідно.
Так бувало, поки не привезли другу бабу, яку почали кликати баба Ганя, і саме це й порушило, як сказав потім татко, наше мирне життя. Я добре запам’ятав той день, коли мали привезти бабу Ганю; перед цим у нашій хаті стався переполох — прийшла до нас телеграма. Це було так здорово, бо ніколи досі нам не приходили телеграми, а це раптом у подвір’я зайшов чоловік, в якого одна штанина була з прищепкою для білизни так, наче він зняв власні штани після сушки на шворці чи десь по дорозі їх украв, а прищепка так і залишилася. Я поділився цим спостереженням із бабцею, поки цей дивний чоловік, а дивний він був ще й тому, що мав на голові кепі з довжелезним козирком, а на кепі було щось написано не нашою мовою, ішов, набираючи роси на штани із прищепкою. І поки він ішов до нас, бабця пояснила мені, що цей чоловік приїхав до нас на «лісапеті», вона, та моя бабця, ніяк не могла вимовити такого простого слова як «велосипед», і я встиг поправити її, поки той чоловік дійшов до нас; на цей час устигла підійти й мама; бабця поблажливо сколошкала мені чуба й назвала розумничком, мабуть, тому, що я знав, як вимовляти слово «велосипед». Але коли чоловік нарешті дійшов до нас і сказав рипливим голосом оте жахнюще слово: «Телеграма!» — мама охнула й схопилася рукою за серце, зате бабця телеграми зовсім не злякалася (ми стояли біля бабчиної половини, бо живемо з бабцею роздільно), її малі оченятка радісно засвітилися; зрештою, я до таких речей звик: коли мама сумує, то бабця з того радіє і навпаки. Татка при цій урочистості не було, бо татко наш ходить на роботу, він працює на якійсь лічильній машині, але зарплата в нього куца, мама теж працювала, але через якусь там мудру хворобу пішла на пенсію, і пенсія в неї так само мала, пенсія ж у бабці ще менша, отже, грошей, як вони кажуть, нам не вистачає; може, через
