Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

це, наївно думав тоді я, в нас такий занедбаний город і сад. Чоловік у кепі дав мамі телеграму, наказав їй розписатися й пішов, подригуючи штаниною з прищепкою. Я в цей час сидів на ґанку й дивився на все, що відбувається, широко розплющеними очима, мама тим часом заломила руки й заголосила, а телеграмоносій, почувши це голосіння, злякано озирнувся, адже це він приніс недобру новину, тож замотав прищепкою моторніше. Бабця сяяла смиренним обличчям, тобто її обличчя сяяло від радості, якої, однак, вона зовсім не хотіла виявляти і спитала в мами, чого вона оце голосить?

— З мамою моєю, — мовила мама, крізь схлипи. — З мамою моєю погано…

— Померла? — майже щасливо спитала бабця.

— Та нє, — роздратовано сказала мама. — Інсульт.

— Ну, так вона довго не протягне, — доброзичливо сказала бабця.

Але мама не слухала бабці, вона задумалася.

— Це треба мені до неї їхати, — сказала. — Може, тра буде й затриматися.

— То затримаєшся, — мовила бабця.

— А хто обійде дитину, його татка і вас?

— Мене не треба обходити, — урочисто сказала бабця. — Сама обійдуся.

— Ох, Боже мій, Боже мій! — заохала моя велетенська мама й пішла по двору, а її товсте, грубе тіло задвигалося, затрусилося разом із платтям. — Ох, що ж це мені робити?

— Це коли вона лежача, — мовила бабця, — то і за нею треба буде глядіти. Ці інсультники тягнуть довго. Я б не хотіла такої смерті. Лучче отак зразу: раз — і нема! — вона показала ясна, в яких стримів один тільки жовтий зуб, і її оченята радісно засвітилися. — Сподіваюся, ти ж не збираєшся її сюди привозити?

— Як уже вийде! — сказала мама сердито і знову заходила двором і заохала.

Я сидів на ґанку й мателяв ногами: щось у нашому житті змінювалося. Було дивно, що мама кудись поїде, бо ми тільки й їздимо, як уже звідомляв, що двічі на рік на цвинтар. Це знову до нашої хати під’їде таксі, думав я, але цього разу ніхто мене в таксі не посадить. Мама поїде, а хто нам варитиме їсти? В бабці трусяться руки, і вона вже не може очистити й картоплини, а татко на роботі. Але я по-своєму радів, бо таке щось незвичайне входило в наше життя.

— Може, я з собою дитину візьму? — невпевнено сказала мама, переставши ходити по дворі й охати.

— Куди? — строго спитала бабця. — Щоб він на все те дивився? Думаєш, що говориш?

— Ох, Господи, Господи! — знову пішла по дворі мама і знову у ній все затрусилося, заколивалося. — Як же це мені й їхати?

Мама мала хворобу, котра зветься астма. Весь час тримала в кишені інгалятора, якого називала «галятор», виймала з кишені вряди-годи, вставляла до рота і з присвистом вдихала з нього якусь бридоту, ті інгалятори були схожі на пістолетики, і я порожні використовував таки як пістолети, коли зачинав війну з бур’янами, вужами, гадюками і всілякими страховищами, які жили в нашому дворі. Мама ходила, як качка, перевальцем, і далі магазину на нашій вулиці її нога рідко ступала, навіть на базар з якогось часу перестала ходити — овочі, й фрукти, і все, що треба, з міста приносив татко, бо ми живемо біля річки в глибокій долині і, щоб вибратись у місто, треба дертися під круту гору — ось чому для поїздок на цвинтар викликалося таксі, бо ні мама, ні бабця вилізти на гору вже не могли. Я під гору вибратися міг, але мене ніхто в місто самого не пускав, хлопці на вулиці зі мною не дружили, навіть сміялися й дражнилися, отож я нікуди з двору і з саду не виходив, окрім того, смертельно боявся вужів та гадюк, то й по саду та по бур’янах не дуже й лазив; найбільше любив сидіти на ґанку, подригуючи ногами, а коли мене з ґанку проганяли, йшов у таткову халабуду; правда, я ходив уже в школу, але це бувало восени, взимку і весною, а зараз літо, отож я забирався в таткову халабуду, там у мене були мамині інгалятори-пістолети, і я ніби в облогу потрапляв: стріляв звідти, оборонявся, войовниче кричав, а на мене наступала всіляка лиха сила: вужі, гадюки, жаби й носороги, а ще часом, озброєні до зубів чорнолиці люди. Там, у татковій халабуді, лежали дитячі й дорослі книжки, я читав ті й ті, хоч мені було тільки дев’ять років, і я перейшов тільки в третій клас, а ще там була справжня друкарська машинка, на якій мій татко вряди-годи щось друкував; на моє запитання він відповів, що також хоче написати книжку, але не знає чи її напише, а коли й напише, то чи дядьки десь там, у Києві, захочуть її видавати, а на моє запитання: для чого він її пише, татко не відповідав, а ставав якийсь сумний-сумний і дивився не на мене, а повз мене — воістину, дорослих не завжди легко зрозуміти! До речі сказати, в мене в Києві живе ще й справжній дядько, в якого одна нога коротша за другу, той дядько до нас майже не приїжджає, але татко до нього інколи їздить — може, той дядько, часом гадав я, допоможе таткові з його ненаписаною книжкою?..

— Почекаєш Колю чи подзвониш? — спитала бабця.

— Ах, де вже там чекати! — сказала мама, різко зупиняючись. — Треба їхати, треба їхати!

Вона промовляла оте «їхати» із жахом, бо й справді нікуди ніколи не їздила, навіть до матері, хоч, коли говорити правду, вона в цьому домі родичка тільки мені, і то тому, що, як сповістила мені якось бабця, татко з нею зовсім не розписаний, бо татко мій узяв її до нас, на великий бабчиний спротив, із жалості, і вона в нас навіть не прописана — бабця рішуче проти того. Але мій татко бував інколи дуже впертий, отож відділився від бабці, а що хата належала таки їй,