Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Від тих досі ні звуку.

З приходом темряви незабарно пустіли вулиці. Вервечки кактів простували до своїх будинків. Зі шумливого мурашника Оранжерея за якісь півгодини перетворилася на місто-привид. На вулицях залишилися тільки озброєні патрулі, що нервово тупцяли туди-сюди. Тьмяніли освітлені вікна від опущених віконниць і штор. Не сяяли газові вуличні ліхтарі. Яґарек спостерігав, як уздовж тротуарів ходили ліхтарники й запалювали пломеніючими тичками просотані оливою смолоскипи, що височіли за три метри над землею.

За кожним ліхтарником сторожко крокували скрадливі патрулі кактів.

На верхівці храму, навколо центрального механізму метушилася купка старійшин. Ті тягнули якісь важелі, смикали рукоятки. Велетенська лінза на верхівці пристрою опустилася на масивних завісах. Яґарек придивився пильніше, однак не зміг розгледіти, що вони робили чи для чого була та машина. Він спостерігав, нічого не тямлячи, як какти розгойдують штуковину то по вертикальній, то по горизонтальній осі, звіряючись із одним їм відомими підрахунками.

Над Яґарековою головою до металу прикипіли двійко мавпенят-конструктів. Третій був під ним, вчепившись у поміст, паралельний до того, за який тримався ґаруда. Конструкти завмерли й чекали, коли їхній проводир рушить.

Яґарек вмостився зручніше й спостерігав.

За дві години по заходу сонця скляний купол здавався чорним. Зірки були темні й невидні.

Вулиці кактусової Оранжереї сяяли зловісним сепійним світлом. В імлі бродили тіні патрульних.

Ані звуку, крім тихого потріскування смолоскипів, порипування будівель і ледь чутного шепотіння. Випадкові зблиски світла пурхали, мов мандрівні вогні, поміж охололої цегли стін.

Ні від Лемюеля, ні від Айзека й інших так нічого й не було чутно. Щось непомітне в Яґарекові стривожилося, однак весь розум був зосереджений і розслаблений у мисливському трансі.

Він чекав.

Десь між десятою й одинадцятою Яґарек почув якийсь звук.

Його увага, розсіяна всюди, по всьому куполу, враз зосередилася на одному. Він перестав дихати.

І знов — найтихіший згук, мовби на вітрі має сукно.

Ґаруда по-пташиному вивернув шию й озирнувся на звук, на масиви вулиць у лячній темряві.

Какти на сторожовій вежі в осерді Оранжереї ніяк не відреагували. Глибоко всередині уяви Яґарека поповзли тривожні картини. Можливо, друзі кинули його тут самого. Можливо, крім нього й конструктів-шимпанзе під куполом нікого й не було. І лише таємничі мандрівні вогники блимали поміж вулиць.

Звук не повторився, однак якась темна тінь майнула перед зором. Крізь морок пропливала величезна чорнота.

Жахнувшись майже на підсвідомому рівні, набагато глибшому від незворушної поверхні думок, Яґарек відчув, як ціпеніє й міцніше стискає метал у пальцях, до болю притискається до опори купола. Він підвів голову до помосту, за який тримався, й подивився в дзеркала.

Істота повільно сунула вгору під шкірою Оранжереї.

Її тінь висіла майже навпроти нього. Тварюка пружно відштовхнулася від покрівлі якогось будинку і пролетіла крихітну відстань до скла, а звідти поповзла, чіпляючись то рукою, то щупальцем, то пазуром, вгору, де прохолодніше повітря й безбережна темрява.

Серце Яґарека затріпотіло навіть попри яйгу-саак. Крізь дзеркала він стежив за переміщеннями почвари. Ґаруда заворожено обзирав темнокрилий силует божевільного янгола, уквітчаного згубною плоттю. Істота лише зрідка розгортала крила, так ніби хотіла просушити їх у теплому повітрі.

Вона нестерпно повільно повзла назустріч задьористій прохолоді нічного міста.

Яґарек не зумів виявити гнізда, а це було найважливіше завдання. Очі метушливо бігали від підступного створіння до латки імли під куполом, звідки воно явилося.

Пильно вдивляючись у свої дзеркала, він таки знайшов, що шукав.

Яґарек прикипів поглядом до притулених одне до одного старих будинків на південно-східному краю Оранжереї. Колись це був доволі престижний квартал. Тепер же латані-перелатані за століття хазяйнування кактусів будівлі нічим не відрізнялися від довколишніх хаток. Вони хіба дещо вивищувалися над сусідніми спорудами, а верхівки було стесано пологою дугою купола. Щоб не зносити, їм натомість вибірково відсікли горішні поверхи, що підпирали скляну стелю Оранжереї, а інші не чіпали. Чим далі від центру були будинки, тим нижче нависав над ними купол, і тим більше горішніх поверхів демонтували.

Колись це був клинуватий будинок на розгалузці доріг і вулиць. Маківка його лишилася цілою, тільки зняли покрівлю. За будівлею тягнувся куций хвостик цегляних поверхів, які щулилися під склепінням купола й урешті майже щезали скраю міста кактів.

З вікна на останньому поверсі споруди показалася розверзнута пащека глитай-нетлі. Ні з чим не сплутати.

І знову серце Яґарека затріпотіло, він із силою повернув його у звичний ритм. Усі емоції проходили крізь імлистий фільтр мисливського трансу, й ґаруда якось віддалено розпізнавав збудження й страх.

Він визначив, де гніздяться нетлі.

Тепер, знайшовши, що шукав, Яґарек хотів чимшвидше злізти вниз і сховатися від нетлі під якоюсь покрівлею. Однак поспішати ризиковано — можна було накликати увагу тварюки. Ледь-ледь похитуючись, пітніючи та безгучно завмираючи, доведеться чекати, поки страховиська виповзуть далі в надвірну пітьму.

Друга нетля випурхнула без найменшого згуку та, планеруючи якусь мить на розправлених крилах, опустилася на металеві кістки Оранжереї. Далі невидною плямою ковзнула в ніч за своєю товаришкою.

Яґарек безрушно чекав.

Лиш за кілька хвилин з’явилася третя.

Її родички після тривалих кривульок майже сягли маківки купола. Третя ж була надто нетерпляча. Вона стояла в тому ж самому вікні, з якого вилетіли інші дві, й, учепившись за раму, балансувала своєю звивистою тушею на окрайці дерев’яного підвіконня. Потім з виразним хляпанням забила крильми вгору, до неба.

Яґарек не був певний, звідки лунав цей звук, однак йому здалося, що дві інші скоцюрблені тіні несхвально й застережливо шипіли на свою нахабну родичку.

У відповідь загуло. Серед мертвої тиші комендантської години клацання механічних коліщат з верхівки храму доносилося далеко й лунко.

Яґарек заціпенів.

З вершини піраміди блиснуло світло — сліпучо-білий промінь, такий різкий і чіткий, неначе цільний. Він струменів із лінзи тієї химерної машини.

Яґарек втупився у відображення в своїх дзеркалах. У слабких відблисках сліпучого прожектора можна було розгледіти команду старих кактів, що стояли позаду машини й гарячково регулювали якісь показники на шкалах, якісь клапанці й ґвинтики-рурочки. Один стискав дві величезні рукоятки, що стриміли ззаду сяючого двигуна. Він крутив і вивертав машину, керуючи напрямком променя.

Світло наздогад ліпило в скляну поверхню купола, потім смикалося далі, доки раптово не вцілило в нетерплячу нетлю, котра саме доповзла до тріщини в шибі.

Почвара повернула свої очі-ріжки на світло й зашипіла.

До Яґарека долинули крики кактів на зикураті,— напівзнайома мова. Це був сплав, байстрюча, суржик. Більшість слів —