Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

—    Вова, мені здається, що ми робимо велику помилку. Я роблю помилку, - як вчитель я мала завершити ці відносини.

—    Помилка у тому, що я учень? Але я міг би вже й не бути ним, – нагадав Вовка, що його залишали на рік.

—    Але ти учень. Мені соромно перед твоєю бабусею. Вона подумає, що я звабила її онука. 

—    Соня, ти все ж хвора, і це зараз явно диктує тобі твій мозок, підігрітий температурою. Спокушав тебе я. Тому не бери дурного в голову, а важкого в руки, - він пішов на кухню й деякий час щось там робив. Потім з'явився у дверях:

—    Так, Соня, суп зварився. Твій улюблений гречаний. Посуд я помив, чай ще раз заварив. Якщо захочеш мене бачити – подзвониш. І про всяк випадок знай: любити – це не помилка, це щастя. Я раніше цього не знав. І якщо ти вважаєш, що нас пов'язує секс… Це не так. І я тобі це доведу. Одужуй! - хвилина, і за ним зачинилися вхідні двері, а я залишилася зі своїми думками, які гризли мене, як впертий черв'як зелене яблуко.

Постійними внутрішніми докорами я довела себе до повного розладу. І ось коли до мене в гості прийшло чорне безнадійне безсоння, я вирішила, що необхідно щось робити.

Мамі я не хотіла розповідати про свої переживання, подруг не було, брат міг неправильно зрозуміти та звинуватити у всьому Вовку. Вихід був один – психолог. Стороння людина, яку я не знаю, та й вона мене теж. Збоку завжди всі проблеми вирішуються просто. У моєму розумінні психолог – це як душевний лікар. Тільки на такого лікаря тепер і сподівалася моя виснажена душенька. Цього психолога порадила мені Наталка.

— Слухай, коли ми з Льоліком розбіглися, саме вона мене витягла з дикого депресняка. Я навіть самогубство розглядала як варіант. Так! Навіть волосся від нервового шоку стало випадати, - лякала Наташка й відразу цікавилася в трубку телефону. - А тобі навіщо? Адже в тебе повний ажур? Чи не повний? Я щось про ажур не знаю?

—    Це не мені. Одному учневі, - брехала я. Наташці скажи правду, так ще годину тріпатиметься по телефону. Ще й статтю про це напише.

—    Ти їх уже до психологів тягаєш? Ну-ну! І не набридло? Знайшла б собі гідну роботу замість шмарклі витирати тіткам та дядькам.

—    А чим моя робота не гідна? – зачепило за живе.

—    Вибач, але великий дитячий садок.
Я не стала сперечатися з Наташкою, тому що вона мала рацію.

Психологом виявилася дівчина Аріадна. Я спочатку недовірливо на неї подивилася й про себе подумала, що перше враження, ймовірно, все ж таки хибне, оскільки ніколи б не подумала, що це дівчисько може бути хорошим психологом. У мене все добре завжди асоціювалося зі зрілістю, а краще – зі старістю.

—    Я – Аріадна, але для простоти можна називати Аля. Як мені звертатися до вас? - запитала дівчина. 

—    Можна Софія, - тихо промовила я, зовсім не уявляючи, як розповідати цій дівчинці свою проблему. Тим часом Аля запропонувала мені  присісти до м'якого крісла, а сама сіла навпроти. Між нами був маленький журнальний столик. Швидше за все, ми з Алею були ровесницями.

—    Ким ви працюєте? - запитала дівчина-психолог.

—    Вчителем, - відповіла я.

—    Ви вчителька? Молодших класів? – ото так завжди. Ніхто не вірить, що мені доводиться керувати  оравою старшокласників. Видно, не вселяє мій делікатний вид довіри.

—    Ні. Вчитель старших класів, – розчарувала я психологиню. Вона здивувалася, але промовчала. Замість коментарів запропонувала печиво та чай, а також повідомила ціну години «дружньої розмови». Я сумнівалася, що години нам вистачить, тож домовилися, що розмовляємо дві години для початку, щоб не контролювати час  кожної хвилини.

Наша бесіда на початку сеансу мені нагадала розмову двох пасажирів потягу, які через певні обставини опинилися поруч і нарешті знайшли спільні теми. Поступово, слово за слово, Аля «витягла» з мене проблему, з якою я завітала. Не встигла я схаменутися, як озвучила те, що досі навіть не могла сформулювати:
—    Я закохуюся в нього дедалі більше. При цьому головою розумію, що не винна, а серце не слухається. І я не вмію приховувати свої почуття. Навколо утворюються плітки. Я страшенно боюся скандалу. Не за себе боюся, я з нього виберуся, а ось йому доведеться несолодко. І його бабуся, хвора на серце людина. Як дійдуть ті плітки до неї…

—    Він – ваш учень? – спитала акуратно Аля.

—    Так.

—    Вас турбує його статус, вік, характер?

—    Вік турбує, те, що учень – теж, а от характер у нього чудовий. Усім  би такий.

—    Зовнішність?

—    Він, - я полізла до сумочки й витягла звідти Вовчину фотографію. Це фото я попросила  у Тамари Гнатівни  начебто для стенду. Так і не віддала.  Психологиня здивовано подивилася  на світлину вродливого юнака, потім на мене.

—    Що ж тут дивного? В такого складно не закохатися, - вона  повернула мені фото. – За такими дівчата бігають табунами, а вони наполегливо  качають м’язи  й гордо  дивляться  на усіх згори вниз, - змалювала типаж популярних юнаків Аля.

—    Ні, це не про Вовку, - заперечила я. – Мені іноді здається, що зовнішня привабливість йому навіть заважає.

—    Як він спочатку поставився до вас? Поважав? Робив весь час гадості?

—    Робив капості, потім уникав, а тепер… любить, - я опустила очі й відвела погляд убік.

—    Він вам це говорив?

—    І говорив, і писав, і… Я жінка, я це відчуваю.

—    Звичайно. Тоді давайте по порядку. Вас виховали в найкращих традиціях і переконали, що дружина повинна бути молодшою за чоловіка, так?

—    Яка дружина, який чоловік? Алечко, ви мене неправильно зрозуміли. Він мій учень, я його класний керівник. Це якась фобія. Я хотіла б якось звільнитися від цієї залежності. І визволити його. Припинити стосунки.

—    А навіщо все це знищувати? – Аля говорила серйозно. - Ви любите, він вас обожнює. Закінчить школу  й…