Читати книгу - "Доктор Фаустус"

прадавніх народів. Потай я думав: навіщо взагалі слова, навіщо письмо, навіщо мова? Задля радикальної доцільності треба було б мати справу з речами, тільки з речами. І я пригадував сатиру Свіфта, де ласі на реформи вчені задля збереження легень і щоб уникнути гучних фраз ухвалили взагалі скасувати слова і мову й порозуміватися тільки жестами, просто показуючи на речі, а щоб легше було спілкуватися, їх належало якомога більше носити з собою на спині. Це дуже смішне місце, особливо тому, що нововведенню опираються й наполягають на словесній балачці якраз жінки, простолюд і неграмотні. Звичайно, мої диспутанти не зважувались заходити так далеко, як свіфтівські вчені. Вони радше прикидалися сторонніми спостерігачами, їм здавалась «штрашенно вашливою» вже повсюди виразно помітна готовність загалу не довго думаючи відмовитися від так званих культурних здобутків задля спрощення, яке йому уявлялось необхідністю, вимогою доби, і яке, коли хочете, можна було назвати зумисним поверненням до варварства. Чи міг я повірити своїм вухам? Я мимоволі засміявсь і буквально здригнувся, коли раптом у зв'язку з цим гості завели розмову про дантистів і, цілком ідучи за темою, яку вони зачепили, про наш із Адріаном музично-критичний символ— «мертвий зуб»! Я, мабуть, справді реготав разом із ними до сліз, коли вони весело і безтурботно говорили про те, що теперішні зубні лікарі виявляють дедалі більшу схильність зразу виривати зуба з відмерлим нервом, бо вирішили вважати його інфекційним стороннім тілом, — і це після довгого, нелегкого, все помітнішого вдосконалення техніки лікування коренів у дев'ятнадцятому сторіччі. Слушно зазначено — це дотепне зауваження, яке схвалили всі присутні, зробив якраз доктор Брайзахер, — що цей гігієнічний погляд на терапію зубів з більшим чи меншим правом можна трактувати як раціоналізацію первинної тенденції до відмови, відвернення, звільнення від усього зайвого, до спрощення: при гігієнічному обгрунтуванні доречна будь-яка підозра ідеологічного плану. Безперечно, якщо колись зроблять наступний крок до усунення хворого елементу в ширшому розумінні, до умертвіння нездатних до життя й недоумкуватих, то й це обгрунтують потребою гігієни народу й раси, хоч насправді — дискутанти цього зовсім не заперечували, а навпаки, наголошували на ньому — йтиметься про багато важливіші наміри, про відмову від будь-якої гуманної розніженості, витвору буржуазної доби, про інстинктивне самоготування людства до суворих і похмурих часів, що глумитимуться з гуманності, до епохи величезних воєн і революцій, яка, мабуть, відкине його далеко назад, у темну добу, що передувала становленню християнської цивілізації середньовіччя після занепаду античної культури…

XXXIV

(Закінчення)

Тепер мене зрозуміють, що, перетравлюючи такі новомодні міркування, можна схуднути на сім кілограмів? Я напевне не схуд би, якби не вірив у висновки кридвісівських засідань і був переконаний, що ті панове плещуть дурницю. Але я зовсім не думав так. Навпаки, я ні на мить не приховував від себе, що вони з похвальною чутливістю тримають руку на пульсі часу і з того, що він показує, висновують свої пророцтва на майбутнє. Тільки — ще раз кажу — я був би безмежно вдячний їм і схуд би вдвічі менше, якби вони самі трохи дужче лякалися своїх висновків і протиставляли їм бодай якусь моральну критику. Вони могли б сказати: «На жаль, скидається на те, що події розгортатимуться так і так. Отже, треба втрутитись, застерегти людство від того, що насувається, і зробити все можливе, щоб його відвернути». А вони ніби казали інше: «Це настане, настане, і коли воно настане, то не захопить нас зненацька. Це цікаве явище, навіть прекрасне, просто тому, що це — прийдешнє, і пізнати його — уже подвиг, а крім того, ще й задоволення. Не наша справа якось ставати йому на заваді». Так подумки казали ці вчені. Але вони брехали щодо радості пізнання, вони симпатизували тому, що пізнавали й чого, мабуть, без такої симпатії взагалі не пізнали б, ось у чім була справа, ось що мене хвилювало й сердило, через що я схуд.

А проте все, що я кажу тут, — неправда. Через самі тільки відвідини з почуття обов'язку кридвісівського кола й надмірні враження, на які я так свідомо наражався, я не схуд би ні на сім кілограмів, ні вдвічі менше. Мене ніколи не зачепили б так за живе ті балачки за круглим столом, якби вони не стали холодним інтелектуальним коментарем до одного гарячого переживання, пов'язаного з мистецтвом і дружбою, а саме: до виникнення близького мені мистецького твору — близького через його творця, але не за своїм духом, о ні, надто багато всього в ньому було мені чуже й відлякувало мене, — твору, який із гарячковою швидкістю повставав у сільській самотині, в закутку, аж занадто схожому на рідну домівку, твору, з яким почуте у Кридвіса перебувало в дивному зв'язку, в духовній відповідності.

Хіба там, за круглим столом, не була поставлена на порядок денний критика традицій як наслідок руйнування життєвих цінностей, що їх довгий час вважали недоторканними, і хіба там не було чітко висловлене міркування — не пам'ятаю, хто його висловив: Брайзахер? Унруе? Гольцшуер? — що ця критика неодмінно має обернутися проти усталених форм і жанрів мистецтва, наприклад, проти естетичного театру, який існував у буржуазному побуті і був чинником освіти? І ось у мене на очах відбувалася заміна драматичної форми епічною, музична драма перетворювалася в ораторію, а оперна драма — в оперну кантату, і в основі цієї заміни лежала ідея, концепція, що дуже збігалася з сумними висновками моїх самодіяльних реформаторів з Марціусштрасе щодо становища індивідуума і всякого індивідуалізму в сучасному світі: концепція, що вже не цікавилася психологією, а наполягала на об'єктивному, на мові, яка висловила б абсолютне, те, що зв'язує і зобов'язує, а отже, воліла б накласти на себе священні пута докласичних суворих форм. Як часто, напружено спостерігаючи Адріанову працю, я мимоволі згадував засвоєну ще замолоду від його балакучого, заникуватого вчителя тезу про неминуче протиріччя між «гармонійною суб'єктивністю» і «поліфонічною об'єктивністю». Шлях навколо земної кулі, про який ішлося в болісно мудрих бесідах у Кридвіса, шлях, де регрес і прогрес, старе й нове, минуле й майбутнє зливаються в одне, тут був здійснений сповненим новими елементами поверненням у далеке минуле справжнього багатоголосся, ще далі за гармонійне вже мистецтво Баха і Генделя.

Я зберігаю листа, якого Адріан написав мені в той час із Пфайферінга у Фрайзінгу — у розпал праці над гімном «незчисленного збіговиська всіх поган, і народів, і мов перед престолом і Ягням Божим» (дивися Дюрерів сьомий аркуш) — листа, в якому він вимагав, щоб я