Читати книгу - "Людолови Том 1"

— Чом же ти, Даниле, мовчиш про те, що калга пішов у напад на Полтавщину?

Корж з несподіванки розгубився і нерішуче відповів:

— Та я майже нічого не знаю… Абдулка казав, що ногайці збираються в напад, але де і коли — невідомо. Чумаки теж дуже побоювалися до них потрапити: певно, щось чули про напад у Перекопі, та я їх не розпитував. Адже ж тоді я мало не вмер: сили не було на розпитування.

— Шкода, — зітхнув Свиридович. — Ти міг би дати нам надзвичайно важливі відомості. Проте земля чутками гyде: кров'ю спливає Полтавщина і все навколо. Женуть людолови ясиру тисяч з двадцять. Що це буде, коли приведуть їх до Каффи і до Козлова!.. А тут наші пани-молодці збираються Жолкевського бити, а за бідних невільників і забули… Знов — таволга, знов кайдани та невільницький ринок… — важко зітхнув Свиридович і замовк.

А Корж і кобзарі немов задубіли від несподіваної звістки. Кривий Юхим тихенько хрестився і пошепки читав «Отче наш», а Корж раптом підвівся і грюкнув по столу кулаком.

— Та що вони тут совість попропивали, чи що?! Пани ніде не подінуться, а ясир одразу продадуть. Шукай його тоді за морями. Перехопити його треба або тут, у степу, або там, на невільницьких ринках.

Свиридович знизав плечима.

— Втлумач це нашій голоті… Жолкевський звідси за півcта миль, а вони так злякалися, що в штанях у них мокро. А тим часом матерів, жінок та сестер женуть у неволю на продаж.

— Не можна цього допустити! Треба на раду вдарити! Присоромити їх!

— Не буду я в таке діло втручатися, — стенув Свиридович плечима. — Щоб кожен потім волав, що я шляхтич і пан і за свій рід злякався! Та вони з п'яних очей і в Дніпро мене шпурнути можуть. І не почухаються. І пан гетьман теж про це й слова не скаже, бо ж голота гавкатиме, що він збабився і задля своєї нареченої ладен лити козацьку кров. Ні, Даниле, не нам про це починати розмову. Хай саме військо вирішить, де йому краще йти: полювати в степу на гусарів Жолкевського чи то визволяти бідних невільників. Годі про це говорити, — ніби схаменувся Свиридович. — Ти, Даниле, лягай спати. Вранці зайдеш до нашого батька. Він хоче про щось тебе докладно розпитати, а ви, божі люди, — звернувся він до кобзарів, — теж ідіть собі з богом. Хай Данило відпочине після всього пережитого. Хай забуває неволю. Завтра з ним побалакаєте.

Свиридович підвівся, ніби збираючись піти. Але Данило був надто схвильований.

— Постій хвилинку, пане осавуле, — зупинив він Свиридовича. — Не можна ж так цього залишити. Ми самі за це візьмемося! — раптом вигукнув він зривистим голосом і простер руку до кобзарів. — Допоможіть і ви, добрі люди! Допоможіть! Ви ж там бували! Бачили, чули, знаєте все!.. врятуйте хоч тих, кого зараз женуть у неволю! '

Але порив надломив його надто слабі сили. Корж похитнувся, зблід і поточився на землю. Одним стрибком Свиридович опинився біля нього і обережно спустив його на лаву:

— Он бачте, що зробила неволя з людиною? — звернувся він до кобзарів. — А торік ламав він руками підкови, а німецькі срібні таляри двома пальцями в трубочку скручував. Дійсно, треба визволяти бідних невільників, та не старшині братися за цю справу. Бо ж скажуть, ніби ми за свою користь дбаємо. Забажалося нам, мовляв, хліба козацького…

— Не скажуть! — раптом підвівся старезний дід Онопрій. — Не допустимо! Підемо зараз по куренях, по базарах збуджувати совість у сплячих. Гнів господній вразить нечестивих, що позабули за муки невільницькі. Ходімо, Юхиме, ходімо, братики! Тому що очі нашої душі бачать іноді далі і краще видючих!

І, поклавши руку на плече розгубленого і збентеженого маленького поводиря, рушив до дверей.

— Ідіть! Ідіть, божі люди! Робіть, що наказує вам сумління і серце, — урочисто проголосив Свиридович.

І коли двері за кобзарями замкнулися, налляв Коржеві повну чарку й поляскав його по плечу:

— Не журись, Данило. Не ховай своїх ран і образ. Кажуть, ніби голота збирається завтра вдарити на раду, щоб вирушити проти Жолкевського. Іди на раду! Розкажи людям всю правду про ту неволю. Нічого не приховай. Пригадай найжахливіше. А поки що лягай спати, бо ж так заслабнеш, щo не доплентаєшся до майдану. Визволяй бідних невільників.

Корж випив чарку і випростався в знемозі на лаві. А Свиридович суворо наказав Юзикові і іншим джурам нічим не турбувати хворого і, задоволено підкручуючи вуса, подався додому.

«Гонору слово, — думав він, — закваска вийшла непогана. І не я буду пан Карл Свиридович, коли вся Січ не зашумить від неї».

Іскри в порох

Кишіла Каффа. Наближаючись до похмурої міської брами, почула Горпина наче далекий гуркіт громовиці. На вулицях було багато народу. Не строкатої, безтурботно галасливої базарної юрби, де кожен щось купує або продає, а бурхливої, згуртованої обуренням, що клекотіла і вирувала, як буруни під скелями. Лайка, прокльони, буйні вигуки, повні розпачу і зненависті, висіли в повітрі.

— Ми голодуємо!

— Дай нам хліба, шкуролупе проклятий!

— Податків вимагають, а хліба нема!

— Перехоплюють для рекрутів вози!

— Щоб ми поздихали, як чумні щури! — обурено підтакував кремезний чинбар в шкіряному фартусі з засуканими рукавами.

— Адже ж нахип та уста-баші не голодують.

Це здалося так кумедно, що чинбарі мимоволі розреготалися.

— Еге!.. Стануть вони голодувати, коли беруть вони з нас мало не чверть заробленого за те, щоб ми їм же скорялися.

— Комори ломляться від збіжжя в такіє!

— І від борошна!

— І від іншого харчу!

— А ми пухнемо з голоду!

— Авжеж, бо щури та миші їм дорожчі від робочого люду, бо для щурів є борошно, а для нас нема.

— А сьогодні прийшли до гавані дві наші шкуни, — вкинув якийсь венеціанець, — та розпустили паруси, не кинувши якоря через той клятий податок.

— Та чого ж ви терпите? — дивувалися франки-матроси. — Лаєтесь-каєтесь, а прийдете до Абдула aбo до уста-башів і мовчки вклоняєтесь, як жебраки, щоб не визнали вас за непутящих.

— Дурні ми! Тому й скоряємось, — щиро вигукнув один з чинбарів.

— Ішаки довговухі!

— Тю! Теж дорівняв. Спробуй не годувати свого ішака, так він тобі так зареве, що вуха луснутъ.

І, вдираючись в обурені вигуки, линули тоскні й безнадійні скимління жінок:

— Забрали мою донечку, мою Рахіленьку. Продають на невільницькому ринку. Завезуть у Персію, у гірку неволю…

— Ой діточки наші