Читати книгу - "Будденброки"

— Та, може, все ще минеться… Коли принесуть мої подарунки, Ідо?

— Завтра вранці, дитино моя.

— Хай поставлять тут, щоб я їх відразу побачив!

— Добре, серденько, але спершу треба виспатися.

Вона поцілувала Ганно, загасила світло і вийшла.

Ганно лишився сам. Він тихо лежав, заспокоївшись під цілющою дією соди, і перед його заплющеними очима знову зринула осяйна зала. Він побачив театр, фісгармонію, книжку міфів і звідкись звіддалік ніби почув хлопчачий хор: «Радуйся, Єрусалиме!» Все миготіло, в голові шуміло від невеликої гарячки, серце, здавлене й налякане переповненим шлунком, билося поволі, важко й нерівномірно. І та гарячка, збудження, тиснення в грудях, втома і щастя довго не давали йому заснути.

Завтра відбудеться третя вечеря — у Терези Вайхброт, і Ганно тішився нею наперед, ніби якоюсь смішною виставою. Торік Тереза Вайхброт остаточно закрила свій пансіон, і тепер на другому поверсі маленького будиночка на Мюленбрік, 7, мешкала мадам Кетельсен, а сама Зеземі розташувалась на першому. Хвороби, що завжди облягали її жалюгідне, спотворене тіло, з роками ще збільшилися, і Зеземі Вайхброт з християнською покорою чекала, що невдовзі перейде в кращий світ. Тому вона вже віддавна кожне різдво вважала для себе останнім і намагалася надати святові, яке відбувалося в її напалених до неможливого кімнатках, стільки блиску, на скільки ставало в неї снаги. Багато подарунків вона не мала за що купувати, отож щороку роздаровувала частину свого скромного май: на і клала під ялинку все, без чого могла обійтися: порцелянові фігурки, прес-пап’є, подушечки для голок, скляні вази і залишки своєї бібліотеки — старі книжки незвичайного формату і з незвичайними палітурками: «Інтимний щоденник спостерігача власного «я», «Алеманські поезії» Гебеля, «Приповісті» Крумахера… Ганно дістав уже від неї «Pensees de Blaise Pascal»[71], таку маленьку книжечку, що без збільшувального скла її не можна було читати.

Бішоф на тих вечерях лився рікою, а медяники з імбиром Зеземі Вайхброт були навдивовижу смачні. Але ніколи — мабуть, через те; що панна Вайхброт щороку вкладала стільки тремтливої самовідданості в святкування свого останнього різдва, — ніколи це свято не миналося без якоїсь несподіванки, лиха, маленької катастрофи, що доводила гостей до сміху і ще збільшувала мовчазний запал господині. Перекидався дзбан з пуншем, і все навколо заливала червона солодка пахуча рідина… Або прибрана ялинка падала з дерев’яної підставки саме тоді, як гості врочисто заходили до кімнати з подарунками… Засинаючи, Ганно згадав торішній нещасливий випадок. Він стався на початку вечора. Тереза Вайхброт, читаючи з біблії розділ про різдво, з таким притиском вимовляла кожне слово, що всі голосні в ньому помінялися місцями, потім відступила до дверей, щоб виголосити звідти коротку промову. Вона стояла на порозі, горбата, малесенька, притуливши висохлі старечі руки до дитячих грудей, зелені стрічки її чепчика спадали на криві плечі, а над головою в неї, поверх дверей, світився напис, прикрашений ялиновими гілочками: «Слава господу в небесах!» І Зеземі заговорила про божу ласку, згадала, що це її останнє різдво, а наостанці — словами апостола — закликала всіх радіти і затремтіла всім своїм кволим тілом, так захопили її саму ті слова.

— Радуйтеся! — вигукнула вона, схиливши голову набік і жваво труснувши нею. — Ще раз кажу вам, радуйтеся!

І саме тієї миті напис над нею зайнявся, затріщав, залопотів, і мадемуазель Вайхброт, злякано зойкнувши, несподівано моторним вистрибом урятувалася від іскор, що посипались на неї згори…

Ганно згадав собі вистриб старої панни і, наново переживаючи ту картину, довго хихотів у подушку.

Розділ дев’ятий

Пані Перманедер, дуже поспішаючи, йшла по Брайтештрасе. Вся вона якось зів’яла, і тільки в поставі плечей та голови ледь відчувалася велична гідність, з якою вона завжди з’являлась на вулиці. Пригнічена, зацькована, вона похапцем зібрала бодай крихту тієї гідності, як розгромлений король збирає коло себе рештки своїх загонів, щоб разом з ними кинутись навтіки…

Вигляд у неї був кепський, ох, кепський! Її верхня губа, ледь віддута й піднята догори, що колись так прикрашала її обличчя, тепер тремтіла, очі нажахано витріщились і, нервово кліпаючи, ніби забігали поперед неї… Коси, не зачесані як слід, вибивалися з-під каптурця на плащі, а обличчя так пожовтіло, як бувало під час шлункової недуги.

Так, останнім часом з шлунком у неї було погано: вся родина по четвергах мала нагоду бачити, як їй погіршало. Хоч усі намагалися обминати підводну скелю, а все ж розмова неминуче наверталася на процес Гуго Вайншенка — пані Перманедер сама неухильно зачіпала цю тему. А тоді, до краю збуджена, вимагала відповіді від бога й від цілого світу: як може прокурор Моріц Гагешнтрем спокійно спати вночі? Вона не розуміє цього й ніколи не зможе зрозуміти… І з кожним словом росла її роздратованість.

— Дякую, я не їстиму, — казала вона і все відсувала від себе.

Звівши плечі й відкинувши голову, вона самотою здіймалась на вершину свого обурення: хай усі їдять, а вона тільки питиме пиво, холодне баварське пиво, до якого звикла під час свого заміжжя в Мюнхені. Вона заливала ним порожній шлунок, який уже й так нервово судомило, і він жорстоко мстився. Наприкінці обіду їй доводилося вставати з-за столу, спускатися вниз — у садок чи на подвір’я — і там, спершись на Іду Юнгман або на Рікхен Зеверін, витримувати страшні напади нудоти. Шлунок викидав геть усе, що в ньому було, а тоді ще довго болісно корчився, хоч уже не мав чого викидати. Вона стояла й давилася, насилу перемагаючи біль…

Був вітряний, дощовий січневий день, десь третя година після обіду. Дійшовши до рогу Рибальської, пані Перманедер звернула на неї і поспішила вниз стрімким схилом, до братового будинку. Квапливо постукавши, вона зайшла з вестибюля до контори, повела очима над столами і, побачивши сенатора на його звичайному місці біля вікна, так благально кивнула головою, що Томас Будденброк негайно відклав перо і підійшов до неї.

— Що таке? — запитав він, звівши брову.

— На хвилиночку, Томасе… Невідкладна справа… Не можна гаятися…

Він відчинив оббиті двері до свого кабінету, знову зачинив їх, коли вони обоє зайшли туди, і запитально глянув на сестру.

— Томе, — озвалася вона тремтячим голосом і заломила руки, сховані в муфті, — доведеться тобі дати… на якийсь час дати… прощу тебе, треба внести заклад… У нас немає… Звідки нам узяти тепер двадцять п’ять тисяч марок? Ти їх дістанеш назад цілі… ох, може, навіть занадто швидко… Розумієш… дійшло до того, що… одне слово, незабаром буде суд, і Гагенштрем