Читати книгу - "Лялька"

Таким чином Париж являє собою ковчег, в якому зберігаються здобутки цивілізації кільканадцяти, якщо не кількох десятків століть. Тут є «се — від потворних ассірійських статуй та єгипетських мумій до останніх досягнень механіки та електротехніки, від глеків, якими єгиптянки чотири тисячі літ тому носили воду, до велетенських гідравлічних коліс з Сеи-Мор[109]. «Ті люди, що створювали такі дива або згромаджували їх в одному місці, — думав Вокульський, — не були такими шаленими неробами, як я».

Думаючи так, він відчував, як його пече сором.

І знов улаштувавши протягом кількох годин справи Сузіна, він тинявся по Парижу. Блукав незнайомими вулицями, поринав у велелюдний натовп, заглиблювався в нібито хаотичний рух речей і подій і на дні цього хаосу знаходив закон і порядок. А для розваги пив коньяк, грав у карти або в рулетку, віддавався розпусті.

Йому здавалося, що в цьому вулканічному вогнищі цивілізації з ним станеться щось незвичайне й почнеться нова ера в його житті. Разом з тим він помічав, що його уривчасті досі знання й погляди поєднуються в щось ціле, в якусь філософську систему, яка пояснює йому багато таємниць світу і його власного життя. «Хто я такий?» — не раз ставив він перед собою питання і поступово формулював відповідь: «Я невдаха. У мене були великі здібності й енергія, але я нічого не зробив для цивілізації. Оці знамениті люди, яких я тут зустрічаю, не мають навіть половини моїх сил, а проте залишають по собі машини, будівлі, витвори мистецтва, нові погляди. А що залишиться по мені?.. Хіба що мій магазин, який уже сьогодні занепав би, коли б його не пильнував Жецький. А я ж не лінувався: працював за трьох, і якби не випадок, то не мав би навіть того, що маю тепер!..»

Потім йому спало на думку: на що він змарнував свої сили й життя?

На боротьбу з оточенням, до якого він ніяк не міг пристосуватись. Коли він хотів учитись, йому заважали, бо в його краю потребували не вчених, а хлопців-слуг та продавців. Коли він хотів служити суспільству, хоч би й ціною свого життя, йому замість дійової програми підсунули утопічні мрії, а потім про нього забули. Коли він шукав роботи, йому її не дали, змусивши піти битою стежкою — одружитися з старшою за нього жінкою задля грошей. Коли він, нарешті, закохався й хотів стати законним батьком родини, жерцем хатнього вогнища, святість якого всі навколо вихваляли, його поставили в безвихідне становище. Так що він навіть не знає, чи жінка, за якою він шаленів, була звичайнісінькою химерною кокеткою, чи, може, так само, як він, заблудила і не знайшла своєї дороги в житті. Зважаючи на її поведінку — це панна на відданні, яка шукає собі найліпшої пари; дивлячись їй в очі, можна подумати, що це ангел, якому земні умовності зв’язали крила. «Якби я міг задовольнитись кількома десятками тисяч доходу на рік та партнерами в віст, я був би найщасливішою людиною в Варшаві. Але тому, що, крім шлунку, я маю ще й душу, яка прагне знання й кохання, то я там загинув би. На тій широті не дозрівають ні певного гатунку рослини, ні певного гатунку люди…»

Широта!.. Якось, бувши в обсерваторії, він глянув на кліматичну карту Європи і запам’ятав, що середня температура Парижа на п’ять градусів вища за температуру Варшави. Отже, Париж має за рік на дві тисячі градусів тепла більше, ніж Варшава. А тому що тепло — це могутня і, може, єдина творча сила, то… загадка відгадана. «На півночі холодніше, рослинний і тваринний світ бідніший, отже, там людині важче прохарчуватися. Та це ще не все: там людина ще змушена витрачати багато праці на спорудження теплого житла та виготовлення теплого одягу. Француз в порівнянні з жителями півночі має більше вільного часу й сил, отже, має можливість зужити їх на творчу працю. Якщо до несприятливих кліматичних умов додати ще аристократію, яка загарбала всі нагромаджені народом багатства та розтринькала їх на безглузду розпусту, то стане зрозуміло, чому видатні люди не тільки не можуть там розвиватися, а просто приречені на загибель».

— Ну, я-то, не загину!.. — пробурмотів він із злістю.

І вперше у нього виразно постав план — не повертатись на батьківщину. «Продам магазин, — думав він, — звільню з обігу свій капітал і оселюся в Парижі. Не заважатиму тим, хто мене не хоче… Ходитиму тут по музеях, може, візьмуся до якоїсь цікавої науки, і життя моє пройде коли не в щасті, то принаймні без страждання…»

Повернутись на батьківщину могла змусити його тільки одна подія, тільки одна людина… Але та подія не наставала, натомість траплялись інші, які все більше віддаляли його від Варшави і все дужче приковували до Парижа.

Розділ другий

ПРИМАРА

Одного дня, як звичайно, Вокульський приймав у салоні відвідувачів. Він уже випровадив одного добродія, котрий пропонував битися за нього на дуелях, другого, черевомовця, який прагнув використати цю свою здатність в дипломатії, і третього, який обіцяв показати йому, де наполеонівський штаб закопав скарби поблизу Березіни, коли увійшов лакей у блакитному фраку і доповів:

— Професор Гейст.

— Гейст? — повторив Вокульський з якимось особливим почуттям. Йому спало на думку, що щось подібне діється з залізом, коли до нього наближається магніт. — Проси!

За хвилину в салон увійшов маленький, миршавий чоловічок з жовтим, як віск, обличчям, але без жодної сивої волосини. «Скільки йому може бути років?» — подумав Вокульський.

Тим часом гість пильно придивлявся до нього. Так вони просиділи хвилин зо дві, взаємно оцінюючи один одного.

Вокульський хотів визначити, скільки гостеві років, а той, здавалося, вивчав його.

— Що, добродію, накажете? — спитав нарешті Вокульський.

Гість ворухнувся на стільці.

— Що там я можу наказувати! — відповів він, знизавши плечима. — Я прийшов жебрати, а не наказувати.

— Чим же я можу вам служити? — спитав Вокульський гостя, обличчя якого здалося йому дуже симпатичним.

Гейст провій долонею по голові.

— Я прийшов сюди в одній справі, а говоритиму про щось інше. Хотів би вам продати нову вибухову речовину…

— Я її не куплю, — перебив його Вокульський.

— Ні? — спитав Гейст. — А мені казали, що ви, панове, шукаєте щось подібне для флоту. Ну, то байдуже… А от для вас особисто у мене є щось інше…

— Для мене? — спитав Вокульський, здивований не