Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

— Не дивись на мої почуття. Ніколи більше, — сказала раптом Смоляна.

— Я...

— Я серйозно, Чорногоре. Ти можеш запитувати мене про будь-що. Я відповім. Але не роби так більше, мені хотілося тебе після цього вдарити. Ти ж знав, що я помічу.

— Чому ж не вдарила?

— Гарно цілуєшся.

Якийсь час ми мовчали. Здійнявся вітер, розвіваючи волосся, одяг та кінські гриви. Ми їхали на сірих кобилах в яблуках — схожих одна на одну, мов дві краплі води. Тварини були сумирними, м’яко ступали землею, часом поскубуючи високу траву. А та вже де-не-де стала жовкнути.

— Я хотів запитати тебе про твої блискавки. Ти не постраждала? Вночі на тобі я наче не помітив нічого, але в себе наступного дня знайшов опіки на зап’ястках, — сказав я нарешті. Ми вже були доволі далеко від Колісії — місто з його світлими будинками, палацом на вершині найбільшого пагорба, фонтанами й усіма людьми лишилось позаду. Праворуч було видно широкий тракт, який часом губився між пагорбами, трохи в низині, — то була дорога на південь. Нею їхали якісь коні, воли, тягнучи кибитки й вози, здіймаючи куряву. Далі, на південному заході, було видно невелике поселення — село Степне. Але ми їхали, відхиляючись в інший бік, до Сармати.

Смоляна дуже довго мовчала. Зрештою, я поглянув на неї уважно: дівчина зачервонілась.

— Мені здається... опіки з’явились пізніше. Вночі. Я перехвилювалась і схопила тебе за руки... Але, здається, тобі було все одно. Ну, в той момент... Пробач, якщо дуже болять.

— Я вже їх зцілив, — усміхнувся я. — Смоляно?

— Що?

— Я не можу дечого зрозуміти... Ти хочеш, щоб все було так, як раніше?

Вона стенула плечима. Спитала:

— А ти?

— Ні, не хочу. Але я б не відмовився вчора від танцю з тобою.

Вона почервоніла ще дуже.

— Я... мала вчора настрій втікати. То ти більше не будеш?

— Що? Танцювати? Цілуватись?

— Дивитись на те, що не можна.

— Не буду.

— Гаразд.

— А все інше можна?

— Я подумаю.

Я усміхнувся.

— Чорногоре?

— Що?

— Я знаю, що це ти покликав на прогулянку. Але чи не проти будеш, якщо я покажу тобі одне місце? Гадаю, тобі сподобається. Я часто бувала там раніше. В основному, коли ще вчилась і мала більше вільного часу.

— А що це за місце? — зацікавився я.

— Вежа Поземок. Чув про таку?

Я похитав головою. Смоляна посміхнулась. Просто чарівно. Коли ми відійшли від теми особистих відносин, я відчув, як вона розслабилась.

— Тоді їдьмо. Будемо там десь за годину. Треба переправитись через Сармату і прямувати вздовж її притоки Ніжної до однієї яруги...

— А на березі Ніжної ж стоїть село Верхняве, правда?

— Так, трохи далі.

— Тоді після мандрівки до твоєї вежі можна заїхати туди. У Верхнявому є гостиний двір, де дуже смачно готують.

— Заманлива пропозиція.

Ми доїхали до Сармати, тоді знайшли неподалік переправу — старий сліпий дід, який, втім, працював тут на плоті вже п’ятдесят років і знав цю частину ріки, як свої п’ять пальців, для чого йому вже не треба було її бачити, перевіз нас із кіньми на протилежний берег. Ми спитали його, чи не думав він звернутись до Стожарів, щоб виправити свою сліпоту.

— Ой, молоді люди, думав. Оглядав мене він... Благодар. Ще п’ятнадцять років тому. Але я зір втратив, бо перечепився і на дріт очима впав. Не допоможе вже мені Стожарова сила.

Від почутого було трохи сумно, хоча старий, попахкуючи люлькою, тільки знизав плечима: мовляв, звик уже.

Ми поїхали далі і нарешті дістались підвищення, яке розсікав справді великий та глибокий видолинок. Мав він круті береги, а внизу пробивала собі шлях через чагарники невелика річка.

Подекуди тут росли дерева — але якісь невисокі, з потемнілими гілками й рідким листяним покровом. Ба навіть більшість листочків лежали вже на землі, пожовклі чи й почорнілі, скручені, сухі. Те ж саме відбулось із кущами. Трава попригиналась, пожухла. Земля під нею була сирою. Пахло вологою та, як не дивно, підземеллями. До цієї долини осінь дісталась швидше, аніж до інших околиць Колісії. А на самому дні, на скелястому виступі понад берегом Ніжної стояла вежа. Мала вона, судячи з бійниць, шість поверхів. Але останні два стирчали до неба єдиним клиноподібним виступом стіни