Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

сотень підприємств. Серед тих вимог траплялися і суто екстремістські, і просто «екзотичні». Допомагати робітникам у цьому намагалися польські дисиденти. Влада заарештувала по дорозі до Ґданська багатьох із них, наприклад, Яцека Куроня та Адама Міхніка. Проте католицький публіцист Тадеуш Мазовецький (майбутній перший прем’єр-міністр вільної Польщі) і історик Броніслав Ґеремек (майбутній міністр закордонних справ) таки пробралися до «Мекки польської свободи» і працювали експертами Міжзаводського страйккому. Весь час тривали важкі переговори з комуністичною владою, яка прагнула всіляко залякати опозицію, що раптом з’явилася «невідомо звідки».

Від перших днів у багатьох членів страйккому і лідерів руху виникали сумніви у тому, що очолювати комітет має саме Валенса. Валентинович навіть зажадала, щоб він добровільно поступився посадою голови Міжзаводського страйккому «комусь розумнішому та освіченішому», наприклад, лідерові КОРу інженеру Ґвязді. Проте цю вимогу не підтримали рядові страйкарі, які не надто довіряли інтелігентам-дисидентам. «Ти класно говориш, але я тебе не знаю, вибач. А той, хто працював з нами 10 років у цеху, точно знає, що до чого. Оскільки він такий самий дурний, як я, то не буде дуже дурити, скоріше вже я його обдурю. А щодо цих розумників, то ще невідомо, з ким разом вони ті свої дисертації захищали», — приблизно так, на думку Валенси, міркували рядові учасники страйку. Саме тому після капітуляції уряду і перемоги загальнонаціонального страйку 31 серпня Валенса залишився на чолі Міжзаводського страйккому, який перетворився на Організаційний комітет незалежних самоврядних профспілок, а згодом очолив Національну координаційну комісію профспілки «Солідарність».

Двовладдя, воєнний стан і «круглий стіл»

За кілька місяців членами «Солідарності» стало понад 10 мільйонів поляків, а Ґданськ, де була її штаб-квартира, перетворився на другу столицю Польщі. Селяни-одноосібники і студенти вели з владою запеклі бої за легалізацію відповідно «Селянської» і «Студентської “Солідарності”». Деморалізовані комуністичні функціонери втрачали позицію за позицією, а організації «Солідарності» на місцях де-факто перебирали на себе частину функцій держави і місцевого самоврядування. «Солідарність» на той час була не просто профспілкою, що захищала інтереси найманих працівників від роботодавців, вона перетворилася на широкий народний фронт антикомуністичних сил. Різні лідери і рядові члени «Солідарності» уявляли собі майбутнє країни абсолютно по-різному. До того ж над поляками висів дамоклів меч радянської інтервенції — всі добре пам’ятали аналогічні силові розв’язання в Угорщині 1956 року і в Чехословаччині 1968-го. Комуністична влада скиглила про «страйкове божевілля, яке остаточно доруйновує економіку країни». І (яка іронія долі!) саме Валенса їздив усією країною і виступав арбітром між окремими трудовими колективами та й далі контрольованою комуністами адміністрацією підприємств — з тим, щоб уникнути чергових страйків або припинити їх. Разом із тим Валенса тоді вирішував питання: «Яка Польща нам необхідна і яка Польща є можливою?» Багато хто з поляків сподівався й надалі працювати «по-соціалістичному», а жити — як при капіталізмі. А органічно поєднати паростки демократії з авторитарною комуністичною державою не вдавалося ніяк. Одне з двох мало зникнути з історичної арени країни. В результаті суспільні механізми функціонували дедалі гірше. І в самій «Солідарності» дедалі більше людей схилялися до «гри ва-банк», захоплення всієї повноти влади. Валенса, який категорично виступав проти силових варіантів, видавався їм занадто м’яким і занадто толерантним. Утім, Валенсу рішуче підтримав Папа Римський Іван Павло II, до якого лідер «Солідарності» в січні 1981 року їздив у Рим (до речі, вперше в житті виїхавши за кордон).

Розв’язка відбулася в ніч на 13 грудня 1981 року. Військовий міністр генерал Войцех Ярузельський, який за кілька місяців перед тим став водночас також прем’єром, а трохи згодом — і першим секретарем ЦК ПОРП, запровадив у Польщі воєнний стан. Усіх лідерів «Солідарності» на чолі з Валенсою було інтерновано, а діяльність самої профспілки було призупинено. Невдовзі її було взагалі формально розпущено, втім, як і проурядові профспілки. Хоч як поляки хвалилися, що «з нами той номер, що з «пепеками» (чехами. — Авт.) 1968 року, не пройде», комуністам вдалося силою відновити свою владу без великої крові — у ході масових протестів під час військового стану загинуло «лише» кілька десятків осіб. Валенса спершу з місць інтернування, а згодом і вийшовши на волю, закликав винятково до мирних, несилових методів опору. Водночас, попри несамовитий тиск, який чинила на нього влада, він категорично відмовився у будь-якій формі визнати «нові реалії», закликати своїх прибічників до співпраці з комуністичною владою. Валенса морально підтримував боротьбу підпільної «Солідарності», хоча і не брав безпосередньої участі в її роботі. 22 квітня 1983 року він знову повернувся на рідну верф електриком. Його поставили ремонтувати електрокари в невеличкому цеху, практично ізольованому від решти підприємства. А через півроку, 5 жовтня 1983-го, йому присудили Нобелівську премію миру. Це було всесвітнє визнання, хоч як його намагалися применшити комуністичні функціонери в Польщі та СРСР.

У жовтні 1984 року польські кагебісти викрали і по-звірячому замордували «капелана» підпільної «Солідарності», молодого ксьондза Єжи Попелушка. І хоча через кілька днів безпосередні виконавці злочину були заарештовані, а згодом засуджені, це стало своєрідним попередженням керівникам підпільної «Солідарності»: мовляв, ви стримуйте «екстремістів» зі свого боку, а ми стримуватимемо своїх.

1988 року, із поглибленням загальної кризи так званої світової системи соціалізму, в Польщі настав час сісти за «круглий стіл». Збанкрутіла комуністична влада намагалася за будь-яку ціну досягти порозуміння з опозицією (а отже — із суспільством) з тим, щоб уникнути покарання за свої злочини. І Валенса пішов на переговори з Ярузельським. Пішов без жодних попередніх умов, за що, до речі, йому потім дорікали. Але, як стверджує Анджей Мільчановський, тогочасний діяч підпільної «Солідарності», а згодом міністр внутрішніх справ вільної Польщі, «Валенса надзвичайно мудро і раціонально, часом навіть по-лисячому поводився із владою. Він мав надзвичайну інтуїцію, знав, до якої межі можна просуватися і як захопити їх зненацька. Це риси, які свідчать про його велич, і не боюся вжити цього слова». А ось як оцінює домовленості «круглого столу» Станіслав Чьосек, тогочасний міністр комуністичного уряду і член політбюро: «То був найбільший успіх Леха Валенси. Він став на чолі руху, який мирним шляхом допровадив до трансформації суспільного ладу в Польщі. Раніше то не вдавалося нікому… Ворота Бастилії відчинилися завдяки домовленості, без