Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

«Вплив «Солідарності» на ситуацію в інших країнах комуністичного блоку був величезним, — стверджує Вацлав Гавел. — Комуністична влада чудово усвідомлювала, що неможливо створити анклав свободи в одній країні, бо або ж свобода запанує скрізь, або потрібно буде її в якомусь місці придушити».

В результаті домовленостей «круглого столу» в Польщі у червні 1989 року відбулися перші «напіввільні» вибори — за комуністами та їхніми союзниками було зарезервовано 65 відсотків місць у нижній палаті парламенту — сеймі. Комуністи були переконані, що «Солідарність» програє, бо не має грошей, доступу до ЗМІ, організаційних структур. Але, як жартували тоді в Польщі, «вибори до парламенту виграв би навіть Міккі-Маус, за умови, що сфотографувався б із Валенсою». «Солідарність» завоювала всі 161 «вільне» місце в сеймі і 99 із 100 місць у верхній палаті парламенту — сенаті. 12 вересня 1989 року в комуністичному блоці з’явився перший голова уряду некомуніст, більше того, антикомуніст — прем’єр-міністр Польщі Тадеуш Мазовецький. «Валенса як електрик «електрифікував» Польщу, не запалюючи в ній пожежі», — стверджує екс-прем’єр-міністр Ізраїлю Шимон Перес.

22 грудня 1990 року Лех Валенса виголосив присягу президента Польщі. За нього проголосувало 74,3 відсотка виборців — фантастичний результат для демократичних виборів. Президент Польщі в еміграції Ришард Качаровський урочисто передав йому свої повноваження. Здавалося, в Польщі з’явився загальнонаціональний лідер «на всі часи».

Проте вже через п’ять років Валенса у напруженій боротьбі програв наступні президентські вибори посткомуністу Александеру Квасьнєвському, набравши 48 відсотків голосів у другому турі. Більшість поляків була розчарована правлінням лідера, якого вони ще кілька років тому обожнювали. Навіть естрадні зірки виспівували на цілу Польщу: «Не вірте електрикам». Чому?

Сьогодні, через роки, можна стверджувати, що, мабуть, на місці Валенси не зміг би зберегти своєї популярності жоден політик. Саме за часів його правління здійснювався «план Бальцеровича», «шокова терапія», коли швидко та рішуче були проведені такі необхідні для країни ринкові перетворення, закладено основи для поступального розвитку польської економіки на нових засадах. Це, безумовно, принесло позитивні результати, проте більшість поляків відчули їх лише згодом, через роки, а на початку 1990-х життя було вкрай важким, людям доводилося з великими труднощами шукати своє місце в новій економічній системі, що тільки формувалася.

1999 року Польща стала повноправним членом НАТО, а 2004-го — Європейського союзу.

Здавалося б, до чого тут Валенса, який перестав бути президентом 1995 року? Насправді ж на початку 1990-х ставлення західноєвропейців до можливого приєднання Польщі до НАТО та ЄС було доволі скептичним, приблизно таким, як нині до України, і саме Валенсі вдалося надати процесові євроатлантичної інтеграції Польщі незворотності, переламати опір як усередині країни, так і за її межами.

Складнощі, які постали перед Валенсою під час його президентства, безперечно, були зумовлені й особистим чинником. «Мої опоненти не могли погодитися з фактом, що президентом став робітник, — стверджує Валенса. — Народ мав обрати інтелектуала, який, за визначенням, уособлював би мудрість і делікатні манери. Я не міг бути делікатним». Натомість Мазовецький, наприклад, писав: «Я дуже шаную Леха Валенсу як вождя руху, але вважаю, що то не та особистість, яка годиться в президенти країни. Уявляв собі на цьому місці когось, хто більш повно розумів, що таке держава, складність її структур. Такий погляд, однак, був в очах Валенси гріхом».

Один із помічників Валенси згадує, що за часів його президентства вони якось вибралися порибалити: «Я витяг чотирикілограмового щупака. Лех був лютий — ловив, але не спіймав жодного схожого. Не вмів програвати. Навіть у настільний теніс. То було не в його стилі».

У Польщі досі пам’ятають репліку Валенси, яка вирвалася в нього під час якогось засідання керівництва «Солідарності» 1980 року: «Ми тут мали все вирішувати демократично, а виявляється, що хтось проти того, що я сказав».

Можливо, саме тому, коли відразу після обрання він запросив до своєї президентської команди всіх «зірок» «Солідарності», і Валентинович, і Ґвязда, і Юрчик, і Куронь, і Міхнік відмовилися до неї увійти. За ним пішли тільки брати Качинські, але й із ними Валенса смертельно посварився 1993 року.

Спроби Валенси створити особисто «під себе» кишенькову партію успіхом не увінчалися. За час його президентства змінилося п’ять прем’єрів.

«Слабкість «двору» Валенси, в якому гірше витискало краще, вплинула на стиль виконання ним своїх обов’язків, стиль, який не припав до смаку полякам і був болюче підсумований на виборах 1995 року. Валенса — особистість для героїчних часів. Він не вміщався в рамках скромно скроєного президентства III Речі Посполитої», — вважає Януш Левандовський.

Намагання Валенси повернутися до керівництва державою виявилися вкрай невдалими — на президентських виборах 2000 року він набрав ганебний один відсоток.

Можна сказати, що й на нинішньому владному олімпі Польщі не надто ще старому, 68-річному, Валенсі місця немає. І навряд чи з’явиться.

А проте вже багато років і дуже успішно Валенса генерує ідеї для зовнішньої політики Польщі і Євросоюзу в цілому. Він вивчає наслідки світової глобалізації і прогнозує перспективи цього процесу. Валенса — один із найпослідовніших у Європі прибічників прийняття України до ЄС і НАТО. «Такі країни, як Україна та Грузія, не можуть бути покинуті напризволяще, — переконує євроатлантичних союзників Валенса. — Захід хоче бути обережним і не дратувати ведмедя. Тим часом така обережність сприймається як слабкість. Звідси вже тільки крок до спокуси випробувати, наскільки далеко заходить ця слабкість».