Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Але жінка, здавалося, не слухала. На її обличчі застиг напружений, майже наляканий вираз.

«Хіба вона схожа на Мі?» — пролунав позаду низький, глибокий голос.

Едіт повернулася й побачила Мі. Жоден із тих, кого вона досі бачила, не був схожий на Мі. Волосся в неї було рудувато-біляве, а не каштанове, як на світлині, яку бачила Едіт, але коли Мі підійшла ближче, стало ясно, що це перука. Втім, найбільше вражала в поетці не перука, а довга шуба з чорного хутра. Вона коштувала, була впевнена Едіт, тисячу доларів, але не дуже відповідала вимогам сьогоднішньої моди.

«Вона не Мі. Це я Мі», — сказала дівчина.

«Едіт Маргаретен», — представилася Едіт чітко й рішуче, щоб Мі одразу зрозуміла, на кого вона так владно накинулася. Едіт простягнула руку, дівчина торкнулася її пальцями й відсмикнула їх, немовби пальці Едіт були липкими. Вона без емоцій дивилася на Едіт, яка в паніці думала: їй не подобаються мої твори. Вона вважає мене буржуазною та претенційною. Краще б їй подобалися мої твори.

Мі не промовила до Едіт майже жодного слова, поки вони сідали в таксі, щоб доїхати до готелю «Інтерконтиненталь» на Мічиган-авеню, де Мі мала переночувати. У таксі вона повернулася до Едіт: «Так ви письменниця?». Вона спитала це так само, як Едіт питала на автограф-сесіях у підлітків, які вочевидь хотіли стати письменниками.

Едіт раптом відчула втому, її очі ледь на заплющувалися самі. Вона спитала себе, чи не послана Мі якимось мстивим Богом, аби висміяти й принизити її. Вона була Мі. Мі була нею. Це був капосний жарт, і вона не могла поступитися — навіть Богові.

«Книжки, — сказала Едіт. — Багато книжок».

«Скажіть мені назви. Я хочу прочитати їх». Але це прозвучало непереконливо, й Едіт ледве знайшла в собі сили на відповідь.

«Моя Антонія… Смерть приходить за архієпископом», — прошепотіла вона.

«Як? Кажіть голосніше».

«Мої книжки не мають значення», — сказала Едіт.

Мі кивнула: «Є так мало книжок, що мають справжнє значення».

І Мі заходилася розповідати про свою мандрівку до колишнього Радянського Союзу скільки-то років тому, де вона виступала разом із Євтушенком і Бобом Діланом. «Наприкінці читань мені піднесли квіти — лише мені. Росіяни люблять мене». Потім вона вибухнула тирадою на адресу Академії американських поетів. «Вони вперто продовжують мене ігнорувати».

Едіт кивала, але не слухала. Вона думала про нове оповідання, й хоча ще не знала точно, про що воно буде, останню сцену бачила досить ясно. Бреннерман у цьому оповіданні уявлявся їй у ролі злодія, який вдирається до квартири Франсін і малює стрілки на стінах її кухні. «Що ви робите з моєю чудовою квартирою?» — закричить Франсін на Бреннермана. «Я думав, це те, чого ви хочете. Хіба не цього ви завжди бажали?» — спитає Бреннерман, і це буде кінець оповідання. Тепер потрібна лише історія, яка відповідатиме цьому кінцю.

Наступного дня ніхто не забрав Мі з готелю й не відвіз до Саут-Бенда. Мі не доїхала до університету Нотр-Дам, а може, навіть і не виїжджала з Чикаго. Едіт так і не дізналася, що сталося з Мі. Ніхто їй не сказав, а вона не питала. Іншим членам комітету вистачило розуму не вживати слово «Мі» в присутності Едіт — хіба що як особовий займенник[285]. На наступному засіданні комітету Едіт майже нічого не говорила й ледве прислуховувалася до їхніх рекомендацій — аж поки Мессі не виніс на обговорення кандидатуру Вільяма Колискової Квітки.

«Я не пригадую Вільяма Колискової Квітки», — сказала Едіт.

«Ми приховували його від вас, — сказав Ормсбі, блазень із технологічного факультету, уп’явшись у свою філіжанку з кавою, яку прикрашала копія з мозаїчного Ісуса, зображеного на стіні бібліотеки. — Ми не хотіли надто хвилювати вас і Стенфорда».

Всі викладачі в університеті отримували по два безкоштовні квитки на кожен футбольний матч у Нотр-Дам, і з моменту утворення комітету Едіт завжди віддавала свої квитки Ормсбі. Але більше цього не буде. Відтепер вона викидатиме їх у смітник, а може, урочисто рватиме їх і розкидуватиме клаптики у вестибюлі. Єдиний раз, коли мала справу з футболом у Нотр-Дам, був тоді, коли вона пішла подивитися на цих дивних людей, що моляться в гроті й запалюють свічки перед кожним матчем. Ормсбі був, мабуть, їхнім головним жерцем, їхнім оракулом.

«Він просто дражниться», — сказав Мессі, тепло посміхнувшись Едіт. І вона вперше теж відчула до нього якусь крихту теплоти. Може, він і не безнадійний.

Ормсбі подув на свою каву. «Заявка надійшла запізно, вже після крайнього терміну».

«Яка різниця? — сказала Едіт. — Він добре пише?».

«Він написав роман, — сказав Мессі, — який справляє враження…».

«Це якщо вам подобаються такі речі, — сказав Ормсбі. — Але його ніде не прийняли».

«Бо там не було погоні на автівках?» — спитав Вайт-Вотсон.

«Я вважаю, це чудовий роман, — сказала Міллісент Кент. — Міфічний».

Едіт кілька секунд дивилася у свої нотатки, міцно стуливши губи, а потім, підвівши очі на цю жінку з копіювально-розмножувальної служби, сказала: «Термін “міф” має на увазі нереальність, якої корінні народи не відчувають. Для них немає межі між емпіричним світом і світом снів або міфів. Зрештою, це дещо зверхній термін».

«О… ну… я хотіла сказати… — пробелькотіла Міллісент Кент із кислим виглядом. — Я не мала на увазі якоїсь зверхності…».

«Чи дозволено нам спитати про його племінну приналежність?» — спитав Мессі декана.

«Колискова Квітка, — сказала декан, зчищаючи щось із рукава свого піджака. — Колискова Квітка. Хочеться весь час повторювати».

Едіт взяла роман із собою додому, до Чикаго, половину прочитала в потязі, а завершила тієї ж ночі у себе на кухні, за чаєм. Вона дочитала його о другій годині ночі, але не могла заснути до світанку — поєднання чаю зі збудженням від відкриття такого таланту призвело до безсоння. Роман називався «Незціленні серця», і це було також іменем головного героя. Незціленне Серце був індіанцем кроу, який