Читати книгу - "Історія Лізі"

перш ніж вона встигла сказати щось підбадьорливе, він схопив газету, перегорнув її на останню сторінку й показав їй повідомлення на шпальті, яка називалася «Цей дивний світ». Повідомлення мало заголовок СОБАКА ЗНАХОДИТЬ ДОРОГУ ДОДОМУ — ПІСЛЯ ТРЬОХ РОКІВ. Там розповідалося про вівчарку-коллі на ім’я Ральф, який загубився, коли його господарі були на вакаціях у Порт-Шарлотті, Флорида. Через три роки Ральф прийшов додому в місто Юджин, що в Орегоні. Він був худий, без нашийника і з ранами на лапах, але в усьому іншому цілком нормальний і здоровий. Просто підійшов до будинку, піднявся на ґанок і загавкав, щоб його впустили.

«Як ти гадаєш, що подумав би пан Гарсон Форей, якби прочитав про це в одній із моїх книжок? — запитав Скот, відгортаючи волосся з лоба (воно одразу ж упало назад, звичайно). — Чи не надіслав би він мені факс, написавши — твій сюжет тріщить, старий друже?»

Лізі, водночас потішена його роздратуванням і майже до абсурду зворушена думкою про Ральфа, який прийшов додому після всіх цих років (і Бог знає, яких пригод), погодилася, що Гарсон, мабуть, саме так і написав би.

Скот вихопив у неї з рук газету, якусь мить дивився сердитим поглядом на фотографію Ральфа, який мав дуже спортивний вигляд у своєму новому нашийнику та з хусточкою кольору пейслі на шиї, потім відкинув її вбік. «Я скажу тобі дещо, Лізі, — промовив він. — Авторам романів часто доводиться дуже нелегко. Реальність — це Ральф, який приходить додому після трьох років блукань по світу, і ніхто не знає, як йому це вдалося. Але автор романів не може розповісти таку історію! Бо вона тріщить у своєму сюжеті, старий друже!»

Виголосивши цю діатрибу, Скот, наскільки вона пам’ятає, сів за стіл і переписав ті сторінки, на які йому було вказано.

Розважальна музика стихла.

— Місіс Лендон, ви ще тут? — запитала Кассандра.

— Я ще тут, — відповіла Лізі, почувши себе набагато спокійніше.

Скот мав рацію. Реальність — це пияк, який купує лотерейного білета, виграє по ньому сімдесят мільйонів доларів і ділиться цими грішми зі своєю улюбленою барменшею. Це дівчинка, яку витягли в Техасі живою з колодязя, в якому вона просиділа шість днів. Це школяр, який упав із балкона шостого поверху в Канкуні і зламав собі лише зап’ясток. Реальність — це Ральф.

— Я вас з’єдную, — сказала Кассандра.

Почулося подвійне клацання, потім Г’ю Олберніс — дуже стурбований Г’ю Олберніс, так їй здалося, але без жодних ознак паніки — сказав:

— Місіс Лендон? Де ви тепер?

— У дорозі до будинку сестри. Ми там будемо через двадцять хвилин.

— Аменда з вами?

— Так.

Лізі вирішила тільки відповідати на запитання й нічого не говорити від себе. Якійсь її частині було страшенно цікаво, якими ж будуть ці запитання.

— Місіс Лендон…

— Лізі.

— Лізі, сьогодні в Ґрінлоні багато людей переживають неабияку тривогу, це, зокрема, доктор Стайн, черговий лікар, медсестра Барел, яка відповідає за крило Еклі, і Джош Фелан, керівник нашої невеличкої, але зазвичай дуже ефективної рятувальної команди.

Лізі вирішила, що це водночас і запитання — Що ви вчинили? — і звинувачення — Ви сьогодні налякали до смерті моїх людей! — а тому визнала за ліпше відповісти на нього. Але коротко. Бо дуже легко викопати собі яму, а потім упасти в неї.

— Так, я вас розумію. Пробачте мені, будь-ласка. Я дуже шкодую, що так сталося. Дуже. Але Аменда захотіла додому, й вона також дуже просила мене нікому не телефонувати у Ґрінлоні, поки ми не від’їдемо на достатню відстань від нього. За такої ситуації я вирішила віддатися на волю обставин. Це було так, ніби я почула голос Божий.

Аменда енергійно подала їй знак, піднявши вгору два великі пальці, але Лізі не могла відвернути на неї свою увагу. Доктор Олберніс міг бути захопленим шанувальником романів її чоловіка, але Лізі не мала сумніву в тому, що він також чудово володіє вмінням випитувати в людей те, чого вони не мають наміру або не хочуть йому розповідати.

Проте в голосі Олберніса прозвучало збудження.

— Місіс Лендон… Лізі… а ваша сестра спроможна відповідати на запитання? Вона при тямі й спроможна на якусь реакцію?

— Щоб повірити, треба почути, — сказала Лізі й подала мобільник Аменді.

Аменда мала зляканий вигляд, але мобільник узяла.

Лізі губами застерегла її Будь обережна.

10

— Алло, доктор Олберніс? — Аменда говорила повільно, старанно артикулюючи кожне слово, але цілком чітко. — Так, це вона. — Слухає. — Аменда Дебушер, правильно. — Слухає. — Моє друге ім’я — Джорджетта. — Слухає. — У липні сорок шостого року. Тобто мені ще не зовсім шістдесят. — Слухає. — Я маю одну дитину, дочку на ім’я Інтермеццо. Скорочено — Метці. — Слухає. — Джордж В. Буш, мені не хочеться навіть згадувати про нього, цей чоловік наділений комплексами, не менш небезпечними, аніж ті, які він приписує своїм уявним ворогам. — Слухає. Заперечливо хитає головою. — Я… я не можу зараз повернутися до всього цього, докторе Олберніс. Лізі тут, поговоріть із нею. — Вона подала Лізі мобільник, її очі благали якось завершити цю розмову. Лізі кивнула їй підбадьорливо й енергійно. Аменда знесилено відкинулася на своє сидіння, ніби щойно пробігла довгу дистанцію.

— …ще тут? — пролунало з телефону, коли Лізі знову притулила його до вуха.

— Це Лізі, докторе Олберніс.

— Лізі, що сталося?

— Ви хочете, щоб я подала вам детальний звіт, докторе…

— Г’ю. Будь ласка. Г’ю.

Лізі сиділа, напружено випроставшись, за кермом. Тепер вона дозволила собі трохи розслабитися, відкинувшись на шкіряне сидіння водія. Він попросив, щоб вона називала його Г’ю. Отже, вони знову друзі. Їй однаково треба бути пильною, але схоже, що все залагодиться.

— Я прийшла її навідати — ми сиділи в патіо, — і зненацька вона просто прийшла до тями, от і все.

«Прийшла кульгаючи й без краватки, але в усьому іншому — о’кей», — подумала Лізі й ледве спромоглася придушити в собі шалений вибух сміху На протилежному березі озера спалахнула блискавка. У голові в неї теж творилося щось подібне.

— Ніколи про таке не чув, — сказав Г’ю Олберніс. Це було не запитання, тому Лізі промовчала. — І як же вам пощастило вийти з лікарні?

— Пробачте, не зрозуміла?

— Як ви змогли пройти через приймальню крила Еклі? Хто вас випустив?

«Реальність — це Ральф», — нагадала собі Лізі. Намагаючись говорити так, щоб у її голосі пролунав лише легкий подив, вона сказала:

— Ніхто нас не просив щось підписувати, нічого подібного. Усі здавалися дуже заклопотаними. Ми просто вийшли — та й по всьому.

— А