Читати книгу - "Коли курява спаде"

— Я знаю, що ти можеш зрозуміти, що в мене на душі. Щойно ти почув, як зітхає простолюд — ніби земля під ногами захиталась. Коли вони, мов божевільні, підхопили тебе й понесли, зрівнявши з землею ячмінь, я злякався, справді злякався. Навіть твоя мати злякалась. Це в той день я вирішив ще за життя поступитися місцем твоєму старшому брату. Я хотів бачити, як він заспокоїться на тому і як ти спокійно житимеш під ним.

У цю мить у моїй голові раптом зринула одна думка й на язику відчувся біль, мов від поколювань голкою. Я зрозумів, що літописець вже знову втратив свій язик і цей біль передається від нього. Відтак я сказав:

— Я також не бажаю говорити.

Після цих слів біль на моєму язику пройшов.

Я раптом вирішив більше не говорити.

Мій друг Вангбо Єшей ще раз, і тепер назавжди, втратив свій язик. Він втратив його через мене. Навіть якщо в цьому світі й станеться якесь диво, він уже не зможе втретє заговорити. Цього разу кат вирвав його язик з коренем. Коли я прийшов на майдан, хмари на небі вже розсіялись і сонячне проміння знову освітило землю. Літописець лежав під горіхом, тримаючи в роті унікальні ліки родини Аїрів для зупинки крові, й нерухомо дивився на небо. Підійшовши ближче, я побачив, що з нього тече піт, тож пересунув його далі в тінь дерева.

— Мовчати краще, я теж не хочу говорити, — сказав я до нього.

Коли він дивився на мене, з кутиків його очей витекли дві великі сльозини. Я простягнув палець і вмочив його в сльози, відчувши їхню сіль.

Обидва Аїри саме прибирали свої інструменти. На іншому боці майдану, у величезній тіні, що її відкидала кам’яна стіна замку, стояли й розмовляли мій старший брат і моя дружина. Старший панич раз по раз шмагав батогом по коноплях, що буяли за рогом стіни; Тхарна також виглядала схвильованою й постійно потирала однією рукою іншу. Може, вони обмінювались думками про щойно побачену сцену, коли інша людина втратила свій язик? Я вже не хотів розмовляти, тому не міг приєднатися до них. Однак дружина туси, мабуть, відчувала інтерес до їхньої розмови, тож попрямувала туди. Однак ті двоє розійшлися, не чекаючи, поки вона до них наблизиться, й пішли нагору. Моя дружина жодного разу не подивилась у мій бік, перш ніж піднятись. Однак мати кинула на мене поглядом. Її погляд був таким самим, яким я дивився в цей момент на Вангбо Єшея.

У цей час я побачив, як з-за рогу важкої мурованої стіни замку висунулось якесь гаспидське обличчя. Мені здалося, що я побачив у ньому щось важливе для себе. Так, з першого погляду на це обличчя було видно, що його власник дуже довго не розмовляв із людьми, і навіть в думках сам із собою. Коли це обличчя, самотніше, ніж місяць, висунулось із-за рогу ще раз, я розгледів поза самотністю ще й ненависть. Тоді я відразу ж згадав, хто це. То був месник родини Мерці, він прийшов поквитатися за померлого батька. Він вирушив сюди ще тоді, коли я був на кордоні, але чомусь дістався замку тільки сьогодні. Мати вже збиралась увійти в замок і перед цим ще раз обернулась і кинула на мене поглядом. Однак, оскільки я вже вирішив не розмовляти, то мені не було необхідності повідомляти їй новину про те, що з'явився вбивця, до того ж убивці не становлять небезпеки для жінок.

Я сидів під горіхом і дивився, як витягується тінь, що її відкидав замок у післяобідню годину, а також дивився на світлу осінню долину. Спочатку Вангбо Єшей був поруч, але потім два кати забрали його. Нарешті сонце сіло за гори і в долині зашурхотів вітер. Птахи масово поверталися додому, танцюючи на вітрі, мов розідране на клапті рядно. Прийшов час вечеряти, і я навпростець попрямував до їдальні.

Усі вже зібралися там і лагідно мені усміхнулися. Я подумав: це, мабуть, тому, що я знову став сумирним дурнем. Усі наввипередки почали щось говорити до мене, однак я твердо вирішив не казати ні слова. Старший брат говорив до мене, але обличчя його весь час було повернуте до Тхарни, що сиділа поруч зі мною:

— Якщо ти, братику, так і мовчатимеш, то навіть Тхарна почне вважати тебе дурнем.

Потім він додав, звертаючись до своєї незрівнянно чарівної невістки:

— У дурнів злість завжди накопичується всередині, вони її не вміють висловити.

В очах Тхарни засвітились зелені вогники. Я подумав, що це — через нахабство мого брата, однак несподівано ці її очі звернулися до мене:

— Ну тепер ти більше не зможеш сказати, що ти не дурень?

Я