Читати книгу - "Пташиний спів"

Відтоді як Уїр загинув, я не дуже відслідковую реальність. Я в якійсь пустелі, де немає страху. Час для мене не існує. Вранці я отримав листа від Жанни. Вона каже, що з нашої останньої зустрічі минуло вже два місяці.

З Англії приїздять солдати — як посланці з невідомих земель. Я не можу уявити собі, що значить існувати в мирі. Я не знаю, як люди там можуть жити. Єдине, що іноді виводить нас із заціпеніння, це спогади про солдатів. В очах якого-небудь новобранця я бачу Дугласа або Рівза і ніби застигаю в своїй уяві. Я бачу, як розривається його череп, коли він схиляється до свого товариша літнім ранком.

Учора прийшов поговорити зв’язківець, і його жести нагадали мені про У. Я чітко собі його уявив — і не у грязюці на землі, як бачив його востаннє, — він виходив зі своєї нори з диким поглядом. Його образ з’явився лише на мить, а потім знову пропав.

Назавтра мене викликали до Грея. Мабуть, він почувається так само.

Ми не зневажаємо артилерійський обстріл, у нас просто більше немає сили його боятися. У запасну лінію влучають снаряди, а ми навіть не припиняємо бесіди. Кров і досі є, та ніхто її не бачить. Там, де наливають собі чаю на кухні у лежав хлопець без ніг — через нього просто переступали. Я намагався опиратися цьому нереальному світові, але мені не вистачило снаги. Я стомився. У мене душа втомилася.

Багато разів я просто лежав та благав про смерть. Відчуваю себе не гідним. Відчуваю провину, бо залишився живий. Смерть не прийде, і мене кинули напризволяще у постійному теперішньому.

Я не знаю у чим заслужив жити у цій реальності. Я не знаю у хто з нас зробив такого, що світ скотився на цю неприродну орбіту. Ми усі йшли сюди лише на кілька місяців.

Жодна дитина, жодне майбутнє покоління не пізнає, як це було. Вони ніколи не зрозуміють.

Коли все це закінчиться, ми будемо тихо продовжувати життя. І нічого нікому не розповімо.

Ми будемо говорити, спати і займатися своїми справами як людські істоти.

Ми навіки закриємо все побачене в тиші наших сердець, і жодне слово не переконає нас.

Стівен відклав ручку та записник. Настала ніч. Місячне сяйво заливало пагорби над селом. Він запалив чергову цигарку та перегорнув сторінку журналу. Біля стільця лежала купка вже перечитаних. Очима він проглядав кожну сторінку, але майже не читав, що там написано. Потім вийшов надвір за невеликим будиночком. Курчата розбігалися від його кроків. Він пішов вулицею. Дорогу тут лише частково збудували — під ногами іноді хиталася бруківка та хлюпали калюжі. Дійшовши аж до головної вулиці, він озирнувся навкруги. Десь далеко і дуже м’яко лунали постріли — ніби стукіт поїзда по насипу.

Він стояв і глибоко дихав. Загукала сова. Стівен повільно пішов униз і вгору доріжкою. Цей звук нагадував про дитинство — хлопці копіювали його, прикладаючи долоні до рота. Його власні дитячі роки, здавалося, вже настільки далеко, наче їх прожив хтось інший.

Стівен повернувся на квартиру та побачив, що Маунтфорд грає у карти з лейтенантом на прізвище Тайлкот. Відмовившись приєднатися, він сидів у якомусь потьмаренні та дивився, як вони пересувають заляпані картинки дерев’яною поверхнею столу.

Вранці він пішов до полковника Грея в штаб батальйону — за дві милі від їхньої квартири. Грей встав, коли Стівен з’явився в дверях.

— Рейзфорде! Як добре знову вас бачити! Як ввічливо з боку штабних заходити до нас у гості.

Грей майже не змінився ззовні та нагадував тер’єра, який від цікавості схиляє голову на бік. У вусах та волоссі проступила сивина, але його рухи і досі були швидкими та впевненими. Він відсунув стілець і запросив Стівена сісти.

— Паліть, — дозволив він. — То що, задоволені ви там зі своїми нікому не потрібними мапами та списками?

Стівен глибоко вдихнув.

— Ми... Існуємо.

— Існуєте? Заради бога, не такі слова я звик чути від такого вояки, як ви.

— Розумію. Та якщо пам’ятаєте, сер, я не просив про переведення.

— Дуже добре пам’ятаю. На мою думку, ви занадто стомилися в боях. Але до такого стану мало хто доживає — про це дбають кулі.

— Так,