Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Лікар-підпільник Федір Михайлович Михайлов посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу в 1965 році — в дні 20-ї річниці великої Перемоги радянського народу над фашизмом.

— Колись ти мріяв, Сашко, посадити чоловік з півтораста на коней та й вдарити аж до самого Чернігова… Не забув?

— Було таке, — посміхнувся Сашко Шевирьов. — То й що?

Коломієць, озирнувшись, взяв його за рукав шкірянки.

— А те, що й справді е можливість створити в загоні групу кінноти, якраз момент накльовується…

— На моменті далеко не заїдеш, коні потрібні.

— Так я ж про це й кажу. Є коні. Та ще й які! Чистокровні рисаки. Не віриш? Даремно. Хочеш — покажу їх. Звідси, з лісу, йти недалеко.

Шевирьов гмикнув і насторожився. Він вже звик до того, що його заповітна мрія викликає в загоні веселі усмішки. Сашкові плани організувати свою партизанську кінноту хлопці частенько переводили на жарт, а найгостріші на язик, особливо молодь із Кобижчі, із взводу Михайла Дешка, подейкували: мовляв, хоч він і служив в армії сержантом кавалерії, та до кінноти потрапив тільки через те, що хтось у військкоматі записав його в донські козаки, маючи для того таку важливу підставу, як проживання Сашка в Донбасі.

Однак цього разу Коломієць не жартував. Він розповів, що до війни працював у Бобровиці, на державному кінному заводі. Евакуювати завод наші не встигли. І кілька днів тому бобровицькі підпільники повідомили: німецький комендант району віддав наказ вивезти всіх коней до Німеччини. Затримка лише з вагонами, але вагони, звичайно, знайдуться…

Очі у Шевирьова звузилися, він запитав:

— Скільки ж там коненят?

— Коненят… Та ці коненята на вагу золота. Скільки їх залишилося, точно не можу сказати, та, мабуть, сотня набереться.

— А ти не теє… не фантазуєш? — знову засумнівався Шевирьов. — Якщо правду кажеш, то це ж серйозне діло. Кінна сотня… Розумієш?

— Я-то розумію, та у Бобровиці італійський полк розташувався. Добряче наші на фронті поколошматили його, і з німцями італійці начебто не дуже ладнають, та, як не є, полк, і як себе солдати поведуть, коли доведеться там з ними зіткнутися, — біс їх знає… Та ще й невідомо, як у нас в штабі поставляться до такої операції.

Шевирьов, загорівшись, почав перекопувати Коломійця:

— Мені ж не треба багато бійців для такої справи. Хай десять, ну п'ятнадцять чоловік. Невже не дасть командир? Та ми ж вихопимо твоїх рисаків у коменданта з-під самого носа, їй-право, вихопимо!

— Чого ти мене агітуєш? Ти все це у штабі скажи. Однак врахуй, не так легко перегнати табун коней у ліс, тим паче, доведеться діяти майже під вікнами гітлерівської комендатури. Десятьма бійцями тут не обійдешся, проси у штабі чоловік тридцять, не менше, і таких, котрі до коней звикли. Поговоримо з хлопцями, охочі до такого діла знайдуться, не сумнівайся. Я перший піду. Словом, рушай до начальства, веди переговори.

Кінним заводом у Бобровиці в штабі загону зацікавилися. Шевирьову дозволили здійснити задуману операцію. При тому порадили: «Добровольців зголоситься чимало, а ти відбирай людей без поспіху й з розумом. Хто із взводу Дешка виявить бажання, не відмовляй, у нього більше сільських хлопців, з колгоспів, з кіньми їм не вперше…»

— Відберу кого треба, не сумнівайтеся! — запевнив Сашко, сяючи як іменинник.

Чутка про те, що Шевирьов готує якусь особливу операцію, миттю донеслася до кожного взводу й відділення. Бажаючих взяти в ній участь виявилося більше, ніж треба було. Йшов поговір, що Сашко таки домігся свого, Що тут пахне кіннотою, а хто ж із молодих партизанів відмовиться поміняти піхотне життя на сідло й стремена, на гарячого скакуна? Немов генерал, якому наказано сформувати чи не цілу дивізію, походжав Сашко Шевирьов по партизанському табору. За ним, як тінь, невідступно тяглися добровольці, по-приятельськи поплескували Сашка по плечу, і кожен намагався звернути на себе його увагу. Варто було Шевирьову простягти руку до кишені, як йому завбачливо пропонували кисети Із самосадом, не встигав Сашко скрутити цигарку — з усіх сторін спалахували вогники запальничок і «катюш». А він тримався суворо й непідкупно. Хлопців допитував довго й причіпливо і багатьох відсторонював безжально.

— Ні, ти не підходиш!

— А чим я гірший від інших? Та я, знаєш…

— Знаю. У обмотках ходиш.

— Ну то й що?

— Та більше нічого. Чоботи спершу добудь.

Кость Ляпков намагався триматися якомога ближче до Шевирьова і запобігав перед ним напрямки.

— Правильно, командир! Теж мені верхокінний знайшовся… Який же з тебе кіннотник, дивак-чоловік. Треба ж розуміти — обмотки коняці боки натирають.

— Так кажеш, знаєш коней? — нарешті повернувся Шевирьов до Ляпкова.

— Дивне запитання, командир. Я ж з дитинства…

— А сам ти звідкіля будеш?

Кость помітно зів'яв.

— При чому тут біографія? Ленінградець я.

— Де ж ти джигітував, на Невському проспекті, чи що?

На Костевому обличчі — відчайдушна рішучість.

— Ви, командир, мабуть, в Ленінграді не бували. Іподромчик у нас там знаєте, який? Ого! Як виїдемо, бувало, як вишикуємося, а коні під нами й не зворухнуться, як вкопані. Раптом — команда. Зліва, по одному, риссю! Арш-арш! Ша-блі!.. — підкотивши очі під лоба, несамовито заверещав зненацька Ляпков і тут