Читати книгу - "Піти й не повернутися"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Та он зі Стеблівки.
— Авжеж, зі Стеблівки ми, — підтвердила молодиця. Приймак мовчав, насуплено, спідлоба позираючи, вивчав непрошеного лісового гостя.
— А він теж зі Стеблівки? — запитав Антон, кивнувши у його бік.
— Теж, еге. Чоловік мій, — усміхнулася молодиця, і звабливі ямочки означилися на її рожевих щоках.
— І давно чоловік?
— Он на спаса одружилися.
— Незрозуміло, — сказав Антон і, зиркнувши на прикритою полою кожушка полотняну торбу з харчами, подумав: пригостять чи ні? Хоча, поки не з'ясують, хто він — пан чи товариш, — пригощати, мабуть, не будуть.
Але він не спішив розкривати себе, він дивився на молодицю з симпатичними ямочками на щоках і на її чоловіка, зовсім ще молодого хлопця, котрий, якби не війна і деякі пов'язані з нею обставини, напевно, ще зачекав би одружуватися. Молодиця ж із такою закоханою лагідністю позирала на нього, що Антон відчув заздрість. Холера на них — іде війна, люди гинуть, страждають, а ці ось одружуються і навіть надумали міняти підвалину. Не дурень, однак, цей хлопець у чумарці.
— Ну їж, їж, Петрику. На ось тобі, любий, — хатнім голосом промовляла молодиця перед своїм Петром. Антон відвернувся.
— А Стеблівка ця ваша де? В якому напрямку? — запитав він у бородатого.
— А от якраз на узліссі. Отут недалеко.
— А туди що буде? — кивнув він у той бік, де зникала не позначена санним слідом дорога.
— А туди Замошшя, Гузи… Потім це, як його… — забувся бородатий.
— Ну, Суглинки ще, — підказала молодиця.
— Та ні, не Суглинки. — Суглинки он де, збоку. А туди Загладіно, от!
— І Загладіно, і Суглинки, і Острівець — усе в тій стороні, — наполягала на своєму молодиця, не злазячи з саней. Її приймачок почав мовчки жувати хліб із салом, все ще насторожено поглядаючи на Антона. Антон уже зрозумів, у якому напрямку слід було йти, і, щоб не виказати свого наміру, перестав питати про села. Запитав про інше:
— Чужі в селі є?
Бородатий із приймаком перезирнулися, молодиця вколола його здивованим поглядом.
— Так це, пане-товаришу, — почав бородатий. — Це як вважати. Коли німці, так нема начебто, а поліцаї бувають. І партизани бувають.
— Зрозуміло, — сказав Антон. — Дали б хліба, чи що.
— Ой, так у самих же мало, — зазирнула в торбу молодиця, але дістала окраєць і, відрізавши від нього невеликий кусень, подала йому.
— А сальця не буде?
— Ну якого ще вам сала! Самим ось по шматочку.
— Маню, дай чоловіку, — з добрістю підказав бородатий, і Маня, не виймаючи рук із торби, відрізала там довгастий шматочок білого сала.
— Отепер дякую, — сказав Антон.
— Пробачте. Ми це… Думали, — почав і несподівано замовк бородатий.
Нічогісінько ви не думали, помислив Антон, пошкодували просто. Не скажеш, то й не дадуть, це він засвоїв давно. Він скинув рукавицю і сунув хліб із салом у кишеню кожушка. Бородатий невеличкий на зріст чоловічок знизу вгору відкрито без страху позирав на Антона, видно по всьому, не від того, щоб порозмовляти зі свіжою людиною в лісі. Він тільки не міг, напевно, збагнути, хто цей чоловік і як треба вести розмову. Нарешті чоловічок не стримався:
— Ви це пробачте, все-таки цікаво: партизан ви чи, може, з поліції будете?
— А чому це тебе цікавить? — здивувався Антон із трохи прямолінійного в таких випадках запитання.
— Ну, бачу, зброя у вас. Зброя, вона, звісно, в моді тепер, але….
Антон машинально сунув руку за пазуху, далізасунув рукоятку нагана. Всі троє з недожованими кавалками в роті чекали його відповіді.
— А я — людина. Людина просто. Це що — погано?
— Воно не погано. Але, знаєте… Тепер так не буває.
— Ось він же, мабуть, теж не партизан? — показав Антон на принишклого приймака. — І ніби не поліцай ще. І живе ж? І, бачу, жити збирається, коли надумав підвалину міняти.
— Це! — зневажливо махнув рукою бородатий і ліктем підтягнув штани. — Яке це життя! Хіба це життя. Удень бійся, уночі бійся…
— А чого ж він не візьме гвинтівку? Та не піде в ліс? Щоб не він, а його боялися?
— От, от, от! — раптом недобре закудкудакала в санях молодиця і зіскочила в сніг. Відставивши випещений зад, сварливо випнулася перед Антоном і замахала руками. — От! От! Я так і знала, агітаторщик! Він його спокушати буде! І слухати не слухай його. Ого! В ліс! А може, в нього характер не той. А може, він убивати нікого не хоче? Він лагідний, він курки не скривдить, а то в ліс!
— Ну годі тобі! — ліниво озвався приймак і щоки його почервоніли, мабуть, від цього її заступництва.
— А от не годі! Теж мені партизан знайшовся! — все дужче роздратовувалася молодиця. — Сам, як недобитий вовк, по лісах шастає, й інших зманює. І ще хліба йому дай… Іди, звідки прийшов!
— Ма-аню, та
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піти й не повернутися», після закриття браузера.