Читати книгу - "Піти й не повернутися"

Маня на мить збентежилася, але відразу ж ще більше, розлютовано накинулася на чоловіка:

— Ах ти, недоносок! Тільки спробуй! Я тобі надумаю! Я тобі покажу! Давно тебе від Параски відводила, так тепер у ліс.

Починалися сімейні чвари, слухать які Антон не мав часу, обернувся й пішов по своєму сліду назад. Вони там усе ще сварилися, чути було жіноче галасування, але він не оглядався, він думав: дивовижна ця справа — війна. Він давно вже не чув такого от сварливого жіночого крику й одвик від усяких сімейних клопотів, майже забув, як колись ятрили його душу часті сварки матері з дружиною старшого брата, з яким вони теж ремонтували тоді свою стару хату в містечку, міняли цю саму підвалину і перекривали один бік даху дранкою. Останні перед війною роки Антон удома бував не часто, їздив по селах, збирав із селян податок, заробляв не так багато, але на хліб і горілку вистачало. В нього було чимало знайомих у районі, не було відбою від дівчат, кожна з яких, напевно, охоче вийшла б за нього заміж. Але одружуватися він не поспішав, йому вистачало їх без одруження, гадав, що встигне. Дома з невеликим господарством, коровою і городом управлялася турботлива, працьовита мати, заночувати й попоїсти він міг у будь-якому селі, роботою своєю загалом був задоволений, хоча вона й завдавала йому клопоту, але Антон відчував, що призвичаївся до неї характером, не розм’якав, як інші, коли слід було виявити твердість і стягнути з нехлюїв на користь держави стільки, скільки їй належало по закону. Спуску він не давав нікому, і за це його поважало начальство в районі, колгоспники теж поважали чи, може, побоювалися, але для нього це однаково. Гірше було з тими знайомими, що від нього не залежали і над ним не стояли, такі чомусь його недолюблювали й обминали на вулиці, хоча йому було наплювати на них, з ними він не мав діла. У нього була голова на плечах і не гірше за інших розумів, що добре, а що погано. Він не вважав, що сам дуже розумний, — просто він знав, що потурбуватися за справу загальну знайдуться десятки ін ших, а турбуватися про нього не буде ніхто, якщо він сам за себе не потурбується. Тому він робив так, як розумів, наскільки це, звісно, було можливо, і не любив, коли змушували робити всупереч його волі. Щоправда, на початку цієї проклятої війни все пішло не так, як завжди і не так, як би хотів він, але тут нічого не вдієш. Почалося з того, що якось в кінці минулої зими у вікно хати Голубіних вночі тихенько постукали, Антон розчинив двері, в кухню зайшли чоловік шість озброєних людей. У передньому він не одразу впізнав районного начальника НКВС, з яким до війни трохи приятелював і думав, що той тепер десь далеко на сході. Але він виявився поблизу і в той свій прихід запропонував Антону вступити у партизанський загін. Антонові це не дуже сподобалося, він уже готувався до нової роботи, механіком на лісопильні, та, почувши, що в загоні багато знайомих, наважився, спакував торбу і за кілька днів був у призначеному місці під лісом. Спочатку він займався ремонтом зброї, підібраної на полях боїв із німцями, а потім сам узяв у руки гвинтівку. І пішло-завертілося — став командиром взводу, охоронцем командира загону і от докотився до рядового, що, ніби зголоднілий вовк, як сказала молодиця, шастає по темних лісах, не дає спокійно людям спати.

Він скоро прямував поміж сосен до рову, а в ньому все росла, підступала до серця туга за звичайним, сіреньким, як у всіх чи більшості, мирним селянським життям, під дахом, зі своєю сім'єю, з такою от запальною молодичкою поруч, щоб без страху, війни — у злагоді й мирі.

Але він лише безнадійно зітхнув — таким це було далеким і таким недосяжним. Добре отак мріяти тому, у кого є хоч яка-небудь гарантія стосовно життя — в нього ж не було жодної гарантії взагалі. Він ні на що не сподівався, бо знав, що не сьогодні, так завтра гаряча куля розпластає його на засніженій траві й справі кінець.

Добре ще, коли поховають по-людськи. А то ніхто й не знайде, і він лежатиме під снігом до самої весни. Якщо зголоднілі за зиму вовки й лисиці не поростягують його довгі кістки по своїх лісових схованках.

Зоську він побачив ще здалеку, та терпляче очікувала біля рову, де він залишив її, і Антон, зупинившись, махнув двічі рукою — давай, іди сюди!

Вони трохи збочили від рову і незабаром прийшли до неширокої лісової доріжки, присипаної свіжим, не стоптаним ногами снігом. Антон поглянув в один бік дороги, у другий, саней звідси не було видно, і він упевнено повернув праворуч, залишаючи позаду широкі сліди на снігу, у яких зажовтів дорожній пісок.

— Ось, розжився, — сказав Антон, дістаючи з кишені обкришений шматок хліба. — Холера на неї, жінка не хотіла давати, ледве вициганив.

Зоська мймоволі проковтнула слину, отримавши половину шматка свіжого селянського хліба та вузеньку смужку сала.

— Як смачно пахне! — понюхала вона хліб. — Любила такий, на кленових листях. Мама пекла.

— Їж, — просто сказав Антон, зі смаком відкусивши сам.

Зоська нарешті зігрілася, йти по рівній дорозі було значно легше, ніж продиратися крізь колючу гущавину, вона розстебнула верхній гудзик свого плюшевого сачка і розслабила вузол хустки на шиї. Сосновий засніжений бор ледве чутно шумів угорі, зверху поволі пливли-опадали гарні сніжинки. Було тихо. Десь чувся дрібний стукіт дятла, але Зоська не звертала на нього уваги, вона увесь час поглядала вперед, де зникала покручена лісова доріжка. Туди ж спрямовував погляд і Антон,