BooksUkraine.com » Сучасна проза » Дім, в якому… 📚 - Українською

Читати книгу - "Дім, в якому…"

219
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Дім, в якому…" автора Маріам Сергіївна Петросян. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 143 144 145 ... 216
Перейти на сторінку:
біля нас хтось сідає. Озираюся на вітання Горбача й бачу, що це Чорний.

Без свити він виглядає не так переконливо, як на відстані, оточений Псами. Можна сказати, що в нього цілком домашній, звичний вигляд, але я однаково напружуюся. Ввічливе вітання, само собою, як повелося, а тоді я знову дивлюся на Мастодонта, щоб не почати розглядати — з непристойним інтересом — Чорного.

— Ну, що я можу сказати...

Мастодонт — картатий паралелепіпед із по-боксерському приплюснутим носом і такими ж сплюснутими губами, оглядає зал поверх папірця з промовою, відкашлюється.

— Автомат би вам до рук, — підказують із залу. — І лягти першим двом рядам!

Підказують доволі голосно.

Мастодонт червоніє й обертає шиєю, видивляючись крикуна.

— Ну, ви... — хрипить він. — Тихо там, унизу!

Зал затамовує подих і чекає. Не варто думати, що надовго.

— Я, як і всі вчителі, які виступали тут до мене, немало крові та поту...

Чорний розповідає Горбачеві, як його відвідала вранці Нанетта:

— Дивлюся, лізе в кватирку. Сама прилетіла, я її не кликав. Навіть не відразу додумався, що то вона, як це не дивно. Знаєш же, ніколи вона до мене не лізла, навіть пташеням, а тут раптом прилетіла...

Чорний дивиться на Мастодонта, і Горбач також. Ледве ворушать губами, але мені все чути. При цьому чомусь є відчуття ніяковості, ніби я підслуховую. Абсолютно невиправдане. Адже я не винен, що сиджу так близько. Якби Чорний не хотів, щоб я його чув, він відловив би Горбача де-небудь в іншому місці.

— Прагнув зробити вас трохи здоровішими! — вривається в мої думки голос Мастодонта. — Не скажу, що досягнув у цьому великих успіхів...

— Ну, з автоматом воно було б надійніше, — знову підказують йому із залу.

Мастодонт витримує важку паузу. У залі сміх і порохкування.

— Але, як я вам уже не раз повторював...

— Хороший каліка — мертвий каліка! — захоплено підхоплює цілий хор.

Ще б пак. Вислови Мастодонта давно стали класикою. Їх навіть Слон може цитувати напам’ять.

— Ах ви, бісові виродки! — реве Мастодонт, з хрускотом опускаючи обидва кулаки на кафедру. — Відходи генофонду! Покидьки! — в повітря злітає хмарка пилу. Зал виє та вибухає скаженими оплесками. — Та я би по вас гранатою, а не те що...

Мастодонта стягують зі сцени. Зусиллями всього виховательського ряду. Акула на зад­ньому плані скрушно сплескує плавцями.

Чорний повертається до мене:

— Що тепер буде з Курякою? — питає він.

— Те саме, що й з усіма, я думаю. Заберуть батьки.

Він киває, замислено потираючи підборіддя.

— У мене в самого двоє таких. А я все одно чомусь більше думаю про нього. Дивно. Для них так ніби краще, але відчуваєш себе зрадником. Не розумію, чому це так.

— Тому, що так і є. Ми їх зрадили.

Чорний дивиться спідлоба. Крихітні черепи витанцьовують на пов’язці, яка окільцьовує його голову; чорно-білий танок.

— Чим?

— Тим, що не зуміли змінити.

Чорний виймає із заплічного мішка сигарети й ховає одну до нагрудної кишені.

— Шкода його. Адже він гарний хлопець. Просто ви його дістали своїми звичками, ось він і озвірів. Я ж то знаю, як це буває.

— Ну, щоб тобі та й не знати, — люб’язно вставляю я.

Горбач наступає мені на ногу, байдуже оглядаючи стелю. Але Чорний, як не дивно, не ображається. Ватагування, безумовно, змінило його характер на краще.

— Єхида ти, Сфінксе, — тільки й каже він.

І все. Я чекаю, але ніякого продовження нема.

Акула тим часом оголошує «одного з наших учнів, який висловив бажання виступити», і на сцену вивозять гордого Фазана, якого в його чорно-білій уніформі неможливо відрізнити від інших представників їхнього племені.

— У кожній зграї, — говорить Чорний, — своя біла ворона. Навіть у Фазанів. Ми цього не можемо помітити, хіба що вони витурюють цю білу ворону на нашу територію, як були витурили Куряку. У Псів — та ж таки пісня. Гризуться один з одним, поки не зосередять усю увагу на комусь одному. Тоді цьому комусь одному стає дуже зле.

Я розкриваю рота, але, перехопивши красномовний погляд Горбача, тут же його закриваю. Чорний, проте, встигає прочитати в мене на обличчі багато чого.

— Ти знову про мене збирався висловитися? І сказав би. Тільки це не зовсім те. Я сам хотів бути білою вороною. Я вас провокував. Може, я нею і був, але не аж настільки, як мені того хотілося.

— Тебе зараз що хвилює: те, наскільки ти білий, — чи те, наскільки білий хтось інший? — цікавлюся я. — Що ми, власне кажучи, обговорюємо?

— Мене хвилює все, — Чорний виймає сигарету, переправлену до кишені, та мне її в пальцях. — У шостій свої порядки, — констатує він. — У шостій я зрозумів, як по-справжньому цькують «інакших», несхожих. І зрозумів, що все, що було в четвертій, — насправді дитячі ігри, якщо подумати. Коли побачиш справжнє цькування, його вже не сплутаєш абсолютно ні з чим. Воно страшне.

— Чудово, — відказую я, — що ти нарешті щось таке побачив. Я особисто це пережив на дев’ятому році життя. Із твоєю допомогою та за твоєї палкої участі.

— Агов! — Горбач благально здіймає долоні: — Сфінксе, не треба...

— Ні, зажди, — я вже розсердився, і мені важко зупинитися, — він каже, що не бачив нічого такого до того, як потрапив у шосту. Мені цікаво, що ж він бачив, коли вони гуртом ганяли мене по Дому, як чумного щура!

Чорний мне в пальцях сигарету, якої так і не запалив; він не дивиться на мене. Я поступово остигаю і вже навіть починаю шкодувати, що зірвався. Можна сказати, вперше в житті ми з ним спілкувалися по-людськи. Намагалися спілкуватися.

Чорний відкидає пошматовану сигарету.

— Я скажу, що бачив тоді, якщо хочеш. Тобі це не сподобається, попереджаю. Але краще нехай так. Я хотів би, щоб ти зрозумів. Річ була не в тобі. Абсолютно не в тобі. Річ була в Лосеві, — Чорний знімає з голови пов’язку, бгає її та ховає до кишені. — Я потрапив у шосту, — каже він, — пожив там і зрозумів нарешті, що зі мною відбувалося в четвертій. Навіть здивувався — як можна було не бачити цього, не розуміти... Але якби я не відійшов від вас, не подивився здаля... Словом... Спробуй і ти зробити те саме. Уяви всіх нас, Дім, Лося. Уяви, що ти хлопчисько, шмаркач, а навколо — купа дорослих, яким до тебе вічно немає діла, їм усім, окрім одного, а цього одного на всіх не розділиш. І кожен зі шкіри пнеться, щоби перед ним виділитися, показати себе, щоби він сказав щось саме тобі, щоби саме тебе про щось попросив. І все це таїш усередині, не показуєш, тому що соромно обожнювати когось, коли ти хлопець, коли тобі вже десять років. Ну, і так далі… Тільки Сліпий плював на всіх та бігав за ним, як песик, але він був єдиний такий, і Лось із ним ніколи не панькався більше, ніж з іншими. У нього взагалі не було пестунчиків серед нас. Поки не з’явився ти. Так-так, і не хихочи, це зараз звучить смішно, але постав себе на наше місце!

— Вибач, Чорний, — я насилу стримую сміх, — зрозумій мене правильно, я так давно не чув ось цього: «Пестунчик Лося». Як пригадаю, скільки крові

1 ... 143 144 145 ... 216
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім, в якому…», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дім, в якому…"