Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

– Спасибі вам, Віра Степанівна... ви нас просто виручили...

– Та що ти... Максим... Це така дрібниця. Адже я сорок вісім років у школі пропрацювала, наче в минуле пірнула... Бачити ці цікаві дитячі очі – що може бути більшою нагородою за твою працю?

– У такому разі... я мушу вас просити допомогти нам іще... Сьогодні Вікторію прийняли на роботу, на найближчий час нам дуже потрібна ваша допомога.

Домовилися зі старенькою без проблем. Їй було приємно і спокійно, а дітлахам весело і цікаво. Віра Степанівна знала безліч цікавих речей і як учитель, могла все, що хочеш, донести або пояснити будь-якій дитині.

О дев’ятнадцятій годині Макс постукав у двері Катіної квартири. Відчинили йому як завжди швидко. Усередині був розгардіяш – дві жінки збиралися на тиждень у санаторій. Скрізь лежали різні речі, щось приміряли, щось відкладали вбік... Максима посадили в крісло, а Катю відправили на кухню зробити йому чай. Макс передумав тягнути їх у магазин. Якось викрутяться. Купувати нові речі зараз – невдячне заняття. Занадто мало часу, вони не встигнуть звикнути до нового, можуть там схуднути, потім усе буде велике, хоча куди ще їм худнути... та все одно – хтозна, що ще може статися в жіночій свідомості. Краще вже потім, після повернення. Він із задоволенням випив чай, з’їв запропоноване печиво і став спостерігати за триваючим концертом... Коли молодша допетрала, що він банально над ними потішається, отримав подушкою. Довелося видати їм документи, квитки і тікати, нагадавши, що поїзд о десятій нуль-нуль, а там, на вокзалі, їх зустрінуть. А якщо щось буде не так – нехай дзвонять йому. Катя провела його до дверей, і, вже одягаючись, він попросив її про допомогу.

– Така справа... мені потрібно кілька разів переночувати десь – у мене ремонт роблять, підлогу заливають, ходити не можна буде. Можна я у вас побуду?

– Я не знаю... – Катя безпорадно змахнула віями, – треба маму питати...

Мама особливо проти не була, йому видали запасний ключ і обтяжили поливанням квітів, якщо вже він так підвернувся... “Вибачте мені, милі жінки... за цю брехню... Сподіваюся, ви мене не приб’єте потім”, – вийшовши з дому, дістав телефон і набрав номер.

– Добрий вечір, Семене Миколайовичу. Це Максим. Мені потрібна бригада ваших спеців. Терміново. Уже завтра. Так, горить, є всього чотирнадцять днів на все. Так... Повністю. Кухня, ванна, підлога, вікна, двері, стіни, стелі, сантехніка, труби... проводка. Так, розумію. Добре, на матеріали двадцять відсотків наперед, це не проблема. Добре… Завтра о десятій тридцять чекаю. Адресу я надішлю у вайбер. І ще – треба якусь вашу даму з клінінгу, щоб упакувати речі і вивезти їх на зберігання на тиждень. Краще навіть трьох – швидше буде. Так, нехай разом із вами й підходять. – Із цією вагомою думкою він нарешті пішов додому.