Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

На вулиці падав сніг.

Він був м'яким і пухким.

Температура близько нуля, тож дороги вкрилися кашею. Біле покривало здавалося ненадійним, тимчасовим. Але поки воно лежить — було приємно оку. Усе ставало свіжим, немов аркуш паперу.

Пейзаж підштовхував до того, щоб почати все заново. З чистого аркуша. Тим паче що вибору в мене й не було. Поки лежав у відключці, дружина дізналася про роман із Далілою. І розлучилася.

Можливо, мій зв'язок на стороні розкрився навіть раніше. До потрапляння в лікарню. Але для мене цей період все одно був немов сон. Заплющив очі. Заснув. А коли прийшов до тями — від старого життя немає й сліду.

Яна розчарована.

Діти все знають.

Даліла будує далекосяжні плани, включно з моїм підвищенням до рівня менеджерів холдингу.

Може, все це тільки на краще?

Мені не довелося страждати, бачачи її сльози. Я не бичував себе за те, що діти ненавидять тата. Я все це успішно проспав. І забув.

Всередині була дивна порожнеча, яку нічим заповнити. Залишалося йти вперед. І брати приклад з того грудневого дня.

Він укривав все старе й брудне білою скатертиною. Ховаючи з поля зору все, що нагадувало про слізливу осінь.

Навколо не було ні бруду, ні докорів сумління. Ні розбитого посуду і викинутих на вулицю піджаків.

Біля контори все було вкрите снігом... І тільки синя крапка наближалася до мене. Досить сильно нагадуючи мого сина.

— Назаре?

Щоки й ніс були червоними. Губи — навпаки, зблідли від холоду. Він підійшов впритул, витер носа рукавом. Протяжно видихнув, заповнюючи парою простір між нами.

— Привіт, тату. Я до тебе.

Ми стояли й дивилися одне на одного. Прихід дитини на роботу став несподіванкою.

— Вибач, я не знав, що ти приїдеш. Мама не дзвонила, не казала... Ти на автобусі? Чи тебе водій привіз?

— Я прийшов пішки, — відповів Назар, характерно шморгаючи. — А ти кудись їдеш?

— Так. Збирався на зустріч. По роботі.

— Мама теж на зустріч поїхала.

Він сказав це з якоюсь претензією. Немов чекав певної реакції.

— Що ж. Мама працює. Це її право. Я не можу їй забороняти...

— Вона поїхала до нього додому! Знову! У неї знову буде побачення з шефом! Із цим Ромою! А потім вона з ним переспить — і що робитимеш ти?!

Мені б хотілося йому відповісти швидко, коротко, ємко. Жорстко. Як уміють дорослі люди. Адже цим ми й відрізняємося від дітей. Ми краще знаємо життя. Нам уже точно відомо, чого ми хочемо. І на що розраховуємо, здійснюючи вчинки.

От тільки сказати щось у відповідь не вийшло. Замість цього я відвів очі. Дивився на сніг. І розумів, що це тільки ширма. Ефект чистого аркуша — ілюзія.

Білизна вкривала землю.

Але ти чудово розумів.

Настане відлига — і все це зійде водою. Оголюючи незручні речі. Показуючи світові все те лайно, яке замерзло, благополучно лежало під шаром снігу. Бруд не втримати.

І візит Назара — тому підтвердження.

— Я... — мотав я головою, не знаходячи гарної відповіді. — Я нічого не буду робити.

Було відчуття, що син пройшов довгий шлях тільки заради цього. Поставити мені колюче запитання. І побачити реакцію.

— Чому?!

— Тому що ми розлучені. Мама не хоче жити зі мною чи навіть розмовляти. Бо я її зрадив. Зробив боляче. Наша сім'я розпалася.

— Але ж ти хотів повернутися! — випалив Назар розчаровано. — Я ж бачив, як тобі добре в нас удома! Як тобі хочеться бути з нами! Навіщо ти допомагав мені гріти ту дурну курку і хвалив моє рідке олів'є, якщо не збирався повертатися?!

Я намагався згадати те, про що він говорить. Та от тільки нічого не виходило.

— Вибач, та я не пам'ятаю. Для мене цього не було.

— Але це було!

— Назаре, я не пам'ятаю. Я не знаю, коли таке відбувалося.

— Ти відвіз Аврору на лікування. Ви з мамою провели чудово час, помирилися, — розповідав син. І голос у нього тремтів від розгубленості. — Я був упевнений, що після цього все повернулося. Ти схаменувся, зробив висновки. Зрозумів нарешті, яку дурість ти вчинив, коли проміняв маму на цю стриптизерку!

— Вона не стриптизерка! Не кажи про неї поганого — ти про неї нічого не знаєш!

— Та вона божевільна на всю голову, тату! Хіба ти не бачиш?! Хіба ти не пам'ятаєш, як вона приїхала до нас уночі й ледве не прибила тебе на вулиці?! Ти і це забув?! Сказав, що це вуличні гонщики, а насправді це вона! Я перевірив номер через інтернет — це її машина! Твоєї класної Даліли!

Сніжинки падали на голову, проте одразу танули від тепла. Чоло було гарячим від думок у голові. Було таке відчуття, що з пам'яті випало чимало.

Тільки як тепер зрозуміти, де правда, а де фальш? Адже Назара можна зрозуміти. Ліла забрала в нього батька. Він мав право її ненавидіти.

— Якщо таке й було... — розводив я руками, почуваючись безпорадним у цій ситуації. — Я все одно не пам'ятаю.

— Ну як ти можеш не пам'ятати?! — не вірив син. А мені нічого було додати. — Як ти міг забути своє життя?! Ти забув мене й Аврору! Забув свою дружину! Забув мою маму! Ти забув, як казав мені, що шкодуєш і мрієш про одне — щоб вона дала тобі шанс усе виправити?!

— Я такого не...

— Досить говорити, що ти забув! Якби не хотів забути — не забув би! Я тобі не вірю! Я не вірю, — перейшов син на скрипучий крик, — що ти міг усе забути! — Він почав плакати. Закрив обличчя руками, щоб я не бачив його сліз. Відійшов у кучугуру і тільки повторював: — Це нечесно. Так нечесно. Я не вірю.

— Чш. Не треба. Іди сюди.

Я спробував заспокоїти сина, але отримав відсіч.

— Відчепись від мене! Прибери руки! Відчепись!

Я відпустив його рукав.

І Назар пішов назад до дороги. Скрипів сніговою шапкою під ногами. А я дивився йому вслід. Було так боляче всередині. Мені так хотілося все згадати, щоб розставити по місцях.

Не полишало відчуття, що я багато проґавив.