Читати книгу - "Ягня з левиним серцем, Шайна Даймонд"

(Майже всю дорогу Лорейна плакала, не маючи сили стримувати сльози. Як на зло, пам'ять породжувала в її уяві спогади тих днів, коли вони з Домініком були разом. Перше знайомство… Перша розмова наодинці… Перший танець… Перший поцілунок. Все це – в минулому, а майбутнє – сіре і невідоме. В її майбутньому більше не буде Домініка Клемона. Лорейна змушувала себе не дивлячись ні на що заспокоїтися і сподіватися на краще: так! – тепер все буде добре… Так! Все владнається… І – так! Вони з Домініком втратили одне одного назавжди!.. 

Вже вкотре витираючи хустинкою зрадливі сльози, вихованка графа і графині Блейк вдивлялася в мокре від дощу скло, намагаючись розгледіти дорогу за вікном. Ще трохи і вона буде вдома. Вона забуде все це жахіття: допомагатиме тітоньці і підтримуватиме її; проводитиме час з Діконом і слухатиме його нескінченні мрії про вступ у військову академію… Вона частіше гостюватиме у батьківському замку і буде біля бабусі, а дядечко… Дядечко обов’язково одужає! Інакше і бути не може – вже скоро вона приїде в маєток, зайде в його кімнату і побачить, що йому вже набагато краще. Так!.. Саме так все і буде! 

Думки про хворого дядечка викликали нові сльози. Лорейні вже здавалося, що чим більше вона плаче, тим дужче іде дощ. Бідолашна дівчина і не підозрювала, що навіть вдома її сльозам – не судилося вщухнути.)

//-//-//-//-//-//-//-//-//-//-//-//-//-//-//
 

(…Юна леді Лорейна Грей блідою і змарнілою тінню блукала кабінетом покійного графа Аластера Блейка – свого любого дядечка. Одна-єдина свічечка освітлювала стоси паперів на столі, яких ще недавно торкалися руки старого лорда… Лорейна і досі не вірила, що дядька з ними вже немає. Ще вчора о цій порі, вона поверталася додому від барона Клемона і їй здавалося, що нічого страшнішого за розлуку з Домініком просто не може бути! Проте життя довело, що приберегло для неї, мабуть, ще не одне важке випробування. 

Сьогодні, після прощальної Меси у Соборі, коли тіло графа Аластера Блейка вже помістили у родову усипальницю – Лорейна, яка за ніч, схоже, таки виплакала всі сльози – ні на крок не відходила від тітки, аж доки не скінчився Поминальний обід. Два десятки гостей, серед яких були і Філчі, (родина ще не встигла оговтатися від власного горя), пробули в маєтку до двох годин, аж поки почали потроху роз’їжджатися. Графиня Еленор в довгій чорній сукні, бліда і вкрай виснажена,.. з постійно мокрим від сліз обличчям тільки кивала, коли Лорейна вкотре питала, як вона почувається. Еленор розуміла, що вихованка тривожиться не тільки за неї, а й за дитя, яке тітка носить під серцем. 

В Соборі, зі свого місця Лорейна помітила барона Клемона. Низько опустивши голову, Домінік намагався триматися ближче до виходу. Навіть тоді, у момент горя, Лорейні боляче було бачити молодого лорда і не мати можливості підійти, заговорити з ним… О, Світле і Милосердне Небо! Як її втішили б його спокійні і співчутливі слова; його непохитна віра у те, що з часом біль втрати стихне і життя знову набуде яскравих фарб. До того ж, хто краще за лорда Домініка знає, як воно – попрощатися з близькою і рідною людиною, коли зовсім не готовий її втратити, відпустити?..  

Торкнувшись рукою дядькового крісла, леді Грей знову подумки вибачилася за те, що не була біля нього тієї миті, коли він ще міг бачити її і чути; говорити до неї… Тієї останньої миті, коли вона мала сказати, як любить і цінує його. Мала сказати… правду! А втім, саме те, що Лорейна не розкрила дядькові правди про зраду його дружини – і було найвищим виразом її любові до нього. Обережно і якомога тихіше, ніби дядечко й досі працював у своєму кабінеті, а Лорейна намагалася йому не заважати – дівчина відчинила двері і вийшла. 

…На дворі вже зовсім стемніло, коли Лорейна з тіткою ледве вклали заплаканого Дікона спати. Майбутній граф Блейк розумів, що його татко тепер – на Небі, бо хвороба зупинила його серце, але… дитина є дитина! Десятирічний хлопчик хоч і намагався триматися,.. навіть заспокоював матір з кузиною, та – сльози текли і текли по його худорлявому личку. 

Залишившись з тіткою, Лорейна допомогла їй перевдягнутися і саме розчісувала волосся, коли графиня раптом мовчки подала їй акуратно складену і скріплену печаткою записку… Печатка належала барону Клемону. Відклавши гребінець, Лорейна не роздумуючи зламала її і швидко пробігла поглядом кілька рядків, виведених вже знайомим їй елегантним почерком Домініка. Глянувши на тітку, Лорейна не насмілилася заговорити, доки графиня сама не спитала слабким, стомленим голосом)

Графиня Еленор

Що… він?

Лорейна

Барон пише, що розуміє і співчуває нашому горю…
Хоч він і знав графа зовсім не довго,
Але запам’ятає його доброю, чуйною і мудрою людиною…
Це все, тітонько, про минуле – ні слова.

Графиня Еленор

(Встає і йде до ліжка)

Що ж, я була до цього готова…
Гаси свічки, мила, лягай –
Ти теж дуже стомилась.

(Лорейна зітхнула і поклала записку на столик туди, де лежала така ж скорботна записка від її батька, але вже прочитана тіткою. Генерал теж співчував їхньому горю і взагалі – не сподівався такого лиха для всієї родини, але… особисто, на превеликий жаль, підтримати їх не зміг через службові обов’язки. Обіцяв відразу приїхати, як тільки випаде нагода.

Лежали в тиші. Останнім часом, Лорейна часто лишалася на ніч в спальні тітки – графині так було спокійніше, та й… поговорити їм було про що. Але зараз, Еленор не бажала розмовляти. Дівчина зрозуміла це, коли сказала, що бачила в Соборі барона Клемона, а тітка нічого не відповіла… Прислухаючись до тривожного дихання тітоньки, Лорейна поволі заснула. І графиня Блейк – зараз вже – вдова, теж згодом поринула в сон, адже навіть у неї вже не лишилося сил стільки плакати.)