Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

підіймав / із дна ніхто… В ту зиму в мене не було, крім книг, / нічого. Втім не рятували й книги / од світу-без-людей і од землі-без-снігу». Забужко не лише імітує депресію Плат перед самогубством, а інтуїтивно відтворює власну депресивну психосемантику, в якій жінка вдається до імітації естетизованих любовних переживань — як «проміжку» між двома мужчинами. Закономірно, що одна з книг О. Забужко носить назву «Друга спроба» (2005).

С. Плат вважають предтечею нової хвилі фемінізму у другій половині XX ст., оскільки вона бунтівливо, прямолінійно і жорстко виступила проти патріархального суспільства, не змігши поєднати в собі матір, дружину і творчу жінку. Феміністки критично прочитують роль чоловіка С. Плат у її трагічному житті, звинувачуючи його у самогубстві дружини. У цьому феміністичному дусі мислить і О. Забужко, не аналізуючи невротичну нездатність любити талановитої американки. Адже власне ця невротична нездатність любити приводить її до самогубства в кімнаті з її маленькими дітьми.

С. Плат як імпульсивну американку з імперською ерогенною психологією визначала творча заздрість до англійського поета В. Шекспіра, тому вона розпочала власну творчість через імітацію його образів, сюжетів, особливо це стосується перетлумачення останньої драми «Буря», яку вважають найзагадковішим текстом, сповненим містичних натяків та алхімічної національної символіки. Плат ідентифікує себе з шекспірівським Аріелем, духом повітря, морською німфою, андрогінною сутністю, чистою енергією, що в леті своїм щезає, перетворюється, стаючи чарівною росою, алхімічною сполукою різних стихій тощо. Від Плат Забужко несвідомо переймає цю заздрісну американську пристрасть до Шекспіра як національного автора. Відповідно Плат нею усвідомлюватиметься в колі талановитих жінок, які покінчили самогубством через «поганих» чоловіків. Одним з таких «поганих» національних чоловіків і стає Шекспір, якого намагатиметься «подолати» і через розгортання його маргінальних образів.

У романі-монолозі «Польові дослідження…» О. Забужко вибудовує претензію до творчих чоловіків на основі ряду жіночих самогубств, які загалом втілюють символічну істерію фатальної жінки: «…і починають з нами коїтися всякі прикрі речі, мелькають клініки й тюрми (це вже як кому пощастить!), і от уже іно й зостається, що — скочити з мосту (Пауль Целян), зашморгнути собі горло в сінях чужого дому (Марина Цвєтаєва), упхнути голову в газову плиту (Сільвія Плат), зачинитися в гаражі, запустивши на повну потужність вихлопну трубу автомобіля (Енн Секстон), запливти в море якнайдалі (Інгрід Йонкер), перелік триває, to be continued[1341], ви що ж, уважаєте, це нормально, так із ними, піїтами й прочими, й повинно бути? Але ж із ними щодалі, то гірше, ніхто вже не доживає до свого «Фауста», що ж ви гадаєте, це випадковість, гадаєте, їм просто — менше дано? Зменшуються їхні шанси — зменшуються шанси кожного з вас»[1342]. Конфлікт жінки-імітаторки з чоловічим творчим світом і суїцидне його розв’язання — один із наскрізних поетичних і прозових мотивів Забужко. Цілком очевидно, що тут не меншою мірою вплинула пристрасна за природою Е. Секстон. Красуня, мати трьох дітей, знаменита поетеса, Е. Секстон проживала на основі психології заздрості до С. Плат небезпечне істеричне життя. Після самогубства Плат Секстон символізувала свою смертоносну заздрість у прозовому вірші, де, зокрема, були такі слова: «як ти посміла вповзти сама в ту смерть, яку мені хотілось так давно». Її лірика ще відвертіша, ніж лірика Плат, але торкається переважно подібних смертоносних тем — сексу і самогубства. Наближення Забужко до Секстон можна відчитати на основі відьмацьких мотивів у їхній творчості. У своїй знаменитій поезії «Чимось схожа на неї» Секстон створює образ одержимої відьми, присудженої на спалення. Асоціативно згадується Жанна Д'Арк, котру знищила інквізиція, звинувачуючи у чарівництві. Відьмацькі мотиви є характерними для постмодерної епохи, адже феміністичне (космополітичне) посестринство формується на основі деструктивного кастраційного комплексу, що веде до маскулінізації фатальної жінки, нагромадження сексуального інстинкту. Розгортання концептуального образу жінки-відьми визначить модерний дух західного феміністичного дискурсу у другій половині XX ст. Так, американські феміністки руху «Womens Lib» («Звільнення жінок»), їздячи на мітлах навколо нью-йоркської біржі, вимагали навіть узаконення у мові слова «відьма» у його феміністичній позитивній семантиці. Вперше в сучасному українському літературознавстві на проблему демонізації одержимих жінок-феміністок і перцепцію відьми у жіночому письмі відреагував Г. Грабович у статті «Кохання з відьмами» (1998), вказавши, зокрема, на «відьмацьку» позицію Забужко. «Відьомська» солідарність, символізуючи метафізику імперського фемінізму, вестиме за собою комплекс сестровбивства, спрямований проти національної жінки. Саме в дискурс цього відьомського фемінізму втягується українська література через тлумачення О. Забужко Лесі Українки у дослідницьких текстах «Жінка-автор у колоніальній культурі», «Une princesse lointaine: Леся Українка як культурно-інтерпретаційна проблема», а також через осмислення драматичних образів Лесі Українки у монологічній прозі («Інопланетянка», «Польові дослідження з українського сексу») та поезії («Ніжність», «Задзеркалля: пані Мержинська» та ін.). Тлумачення О. Забужко відбувається у напрямі демонічної деконструкції: кожен драматичний сюжет Лесі Українки подається «оберненим із міфу патріархального — на повноформатно-жіночий»[1343]. У статті «Жінка-автор у колоніальній культурі» Забужко, розтлумачуючи своє місце в українській літературі як «четвертої Лесі» (після Ліни Костенко, Олени Теліги), що забезпечує їй так званий корсет успадкованої «мужності», не бачить своєї психологічної відмінності від них. В її тлумаченні аристократична позиція Л. Костенко іронічно осміюється, тут — це поетеса, що прирекла себе «на фактичне насильство над природою власного обдаровання»: не приймається свідоме пригнічення інстинктивного світу заради вищого призначення поезії. Образ Л. Костенко в іронічному тлумаченні Забужко подається як «автентичний, фольклорний архетип Мудрої Баби»[1344].

Головний жіночий конфлікт в полі Лесиної пророчої драми як конфлікт соціальної жінки з метафізичною залишається поза усвідомленням О. Забужко, але цей конфлікт в «Камінному господарі» через опозицію «Анна — Долорес» є дуже вагомим для пізнання Лесі Українки: Анною рухає сексуальність і потяг до влади, що втілює собою яскраво виражений психотип імперської феміністки, Долорес — одержима любов’ю і потягом до трансцендентного. У пророчій драмі Лесі Українки не випадково наголошується, що одержима соціумом і владою Анна губить національного романтика Дон Жуана, перетворюючи його на тоталітарного Командора.

Жіночу драматургію Лесі Українки відчитує Г. Тарасюк у романі «Смерть — сестра моєї самотності» (1993) на основі образів Олександри та Лори. Саме цей роман, який є одним із ранніх творів перехідної епохи, що отримав славу найбільш читабельного і скандального роману, дає змогу розрізнити психосемантику національного жіночого суб’єкта та імперського жіночого суб’єкта. Тому він особливо надається до зіставлення з «Польовими дослідженнями…» О. Забужко. Контраст жіночих образів в Г. Тарасюк, а саме «неприступна, велична, шокуюче елегантна» Олександра Рибенко-Ясінська і «сяк-так одягнена, абияк причесана, здичавіла від геніальності і непорочності Орлеанська Діва — Лора», символічно переносить опозицію «Анна — Долорес» Лесі Українки в нашу епоху: це перше постмодерне обігрування «Камінного господаря», з допомогою якого осмислюється наша сучасність.