Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

class="p1">Образи Олександри та Лори — двох подруг — «чорної» (демонічної, деструктивної, що відсилає до імітаційного імперського суб’єкта) і «світлої» (лібідозної, духовної, що відсилає до національного творчого суб’єкта) є яскравою символізацією конфлікту сексуальності та любові на сучасному порубіжжі. В образі Олександри символізується імперський психотип феміністки: «секрети великої жінки» та її заповіді спрямовані до єдиного — вижити за всяку ціну. Тотальний егоцентризм виключає моральний батьківський закон. Основна риса, що формує жіночий суб’єкт, — ерогенна заздрість до національного таланту. Ненависна суперниця, подруга-ворогиня належить до органічного національного світу, тому викликає у душі Олександри «чорну-пречорну муку», муку заздрості. Заздрість стимулює вітальну енергетику агресивної жінки й провокує до імітації.

Знайома з драми Лесі Українки символіка Гори обігрується Г. Тарасюк: «донна Анна» прагне на державницьку Гору через символічного «Командора», а тому тягне туди романтичного й аморального «Дон Жуана». У цьому сюжеті чи не вперше почалася пророча розмова про імітацію патріотизму, який стає симулякром у нових умовах, тією ширмою, несправжністю, що допомагає утверджуватися у соціумі феміністці, яка по дорозі похапливо мінятиме свої «комуністичні» одежі на «націоналістичні» (як це сталося в автобіографії О. Забужко). Олександра — яскравий психотип множинної особистості (психотипу Проститутки), оскільки нею рухає агресивна й невтолена імперська ерогенність. Згідно з імітованим аристократизмом Олександри, люди поділяються на три категорії: ті, кому треба мало; ті, кому треба багато; ті, які воліють мати все. Олександра належить до тих, які хочуть всього. Цьому бажанню відповідає її ерос із хронічним розмноженням «лицарів». Ненаситне еротичне бажання проектується у соціальну роль. Олександрою у містичному сенсі керує диявол, у психоаналітичному — агресивне несвідоме. Бабуся Лори звинувачує її відповідно до цієї сутності: «Диявол! Це ти її вбила, мою внученьку! Ти її зі світу звела. Ти… Ди…я…вол!»[1345]

В образі Олександри символізується постмодерна імітація аристократичного бажання як прагнення вирватися з лона ненависного народу, з його плебейської тюрми, відгородитися «не просто рампою, авансценою, трибуною, а — прірвою, безоднею»: «Височієш, мов айсберг, холодний, блискучий айсберг в океані пристрастей, що б’ються, запінившись у твоє крижане підніжжя. Від сьогодні ти сама — вершина. Чуєте, ВЕР-ШИ-НА!»[1346]. Але на цій вершині пильно дивляться в очі Олександри очі Лори, скорботної жінки, яка нагадує всевидющу Долорес Лесі Українки. Самогубство Лори «у віці Лесі Українки» в романі Г. Тарасюк стає пророцтвом для української феміністичної епохи, яка виганяє зі світу національну духовну жінку. Тому в романі Тарасюк «всевидющий погляд голубих очей» Лори пильно стежить за Олександрою (цією новітньою донною Анною). Лора, Лариса, Леся метафорично відсилає до образу Долорес, до психосемантики Лесі Українки як архетипної української жінки. Згодом, дописуючи свій роман, Г. Тарасюк вкаже на можливість психологічного переродження для феміністки-імітаторки у порубіжній ситуації. У час інсульту Олександрі здається, що її закопали, зарили біля Лори. З перекошеним від заздрості, з чорним від гордині лицем, ця жінка підводиться, щоб усвідомити своє життя після того, як навіть смерть не прийняла її. Про новонародження свідчить інфантильно слабке Его, що хитається між життям і смертю. Раніше непорушне жодними сумнівами й провинами, воно тепер Богом принижене, вражене каліцтвом, слабоумством, постійним бажанням накласти на себе руки, страхом перед психушкою. Жінка, що раніше знала лише «солодку спрагу помсти», бажає навернутися до духовності, а тому потребує Лори, однак бурхливий, нестримний потік садомазохістської люті, що постає на основі жадібного інстинкту, несе її психіку в чорну прірву, звідки чути голос диявола. Ця жадоба ерогенного життя символізується в образі вовчиці. Вовк і вовчиця як новітня «донна Анна» і «Командор» символізують нездоланну ненаситну хіть та демонічне бажання згуби.

Олександру відображає потреба маскулінних чоловіків-самців з «унікальним садизмом», що відсилає до переваги хтивості у феміністичній психіці: «Аркашці було далеко до Остапа, але в його тупому бичачому погляді, у злому виразі обличчя проступало щось… диявольське, нице, хвилююче, збуджуюче… Коли дивилася йому у вічі, все єство охоплювало нездорове, хтиве збудження, ніби підглядала в шпарку за подіями в чужій постелі…

Диявол він і є диявол… Грубе похітливе плотське хвилювання, яке пережила під час першого візиту до Аркашки, не покидало мене всі ці роки… І зараз, думаючи про нього з огидою і зненавистю, відчуваю, як гаряча хвиля хіті обпалює низ живота, в’ялить ноги, забирає розум…»[1347]. Задихаючись «у п’яній, в’язкій і солодкій темені безсоромної еротики» новітня «Анна» волоче на Гору принца-диявола. Так, Г. Тарасюк актуалізує популярну на порубіжжі модель феміністичного «роману з дияволом», що має своє продовження в романах О. Забужко «Польові дослідження з українського сексу» (1996) та B. Врублевської «У тіні дерев, яких немає» (1996). Останні два романи — яскрава символізація імперського жіночого суб’єкта. Психологічний механізм феміністичного «диявольського» роману формує жіноче потужне сексуальне бажання, воно потребує надзвичайного Чоловіка, тому супроводжується його містифікацією до надлюдської могутності, потім відбувається нарцистичне розвінчання цієї чоловічої творчої потенції, а завершується романний сюжет умогутненням жіночого Его.

Імітаційний феміністичний симптом на сучасному порубіжжі особливо яскраво проявляється через тлумачення українських класиків. У праці «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу» (1997) О. Забужко обігрує філософські ідеї Е. Канта, А. Шопенгауера, C. К’єркегора задля «загарбання Шевченка», адже в «житті піддослідної» то є цілісний український класик, який провокує шизоїдні бажання, спрямовані на розщеплення його образу. Психологічний механізм розщеплення закономірно вибудовується на основі переваги сексуальної цінності. Оскільки низька воля до життя, за Шопенгауером, найсильніше проявляється у статевому потязі, то О. Забужко перетлумачує це положення щодо творчості Шевченка, представляючи чоловічу волю до життя в українському світі через суб’єктивну волю-хіть та об’єктивну волю як свободу бути[1348]. Шевченко, за перверсією Забужко, у своїй творчості відтворив параліч національної волі, її хворобу, деградуюче переродження, коли вона демонізується, вивертаючись проти законів світопорядку («йде в гайдамаки»), тобто стає злотворенням. «Всі Шевченкові бунтарі, від Гонти й варнака до княжни, Оксани («Слепая») і Марини, — пише Забужко, — є жертвами власне цієї інверсії волі, котра, з усього судячи, незгірше знайома була й самому Шевченкові (самогубство — всього лиш кінцева точка такої інверсії, коли озлоблена воля самознищується, обертаючись проти свого носія…)»[1349]. Картина світу в Шевченка, за тлумаченням Забужко, множить національний чоловічий світ на сукупність «козацьких», «гайдамацьких» та інших національно-деструктивних, сексуальних воль. Аналізуючи повсталу гайдамацьку волю у «Гайдамаках», О. Забужко уникає характерної для національного дослідника психології розрізнення, тому «кат і жертва стають здвоєною одністю, легко міняючись місцями»[1350]. Змішування національного та імперського суб’єктів в «піддослідної» Забужко веде до розуміння національної волі як перверсивної, здемонізованої. Відповідно Шевченко тлумачиться, як той, хто «не тільки збагнув і «розказав», а й сам прожив… родовий проклін українського мужчини під імперією»