Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Є. Кононенко «Імітація» (2001), у вступному слові до якого М. Стріха правомірно визначив його як аналітичну «силову точку» нашої епохи: «Не здивуюсь, якщо роман Євгенії Кононенко заживе скандальної слави. Напевне, шукатимуть живих прототипів серед відомих постатей нашої інтелектуальної еліти… Але роман увійде в історію не цим. У ньому дано безжальну і точну панораму нашої доби, яку згодом назвуть добою ІМІТАЦІЇ — імітації державотворення, імітації мистецької й творчої, імітації інтелектуальних дискусій, імітації доброчинності, імітації розбудови громадянського суспільства»[1331]. Символічно, що роман Є. Кононенко моделює художню версію розслідування смерті феміністки, творче життя якої втілювало національні динамічні пошуки аристократичного світогляду. Образ героїні асоціативно нагадує про життя і смерть Соломії Павличко. Тому художня версія Є. Кононенко інтуїтивно відтворює символічне психологічне розслідування порубіжної епохи.

Головна героїня роману — відомий мистецтвознавець, публіцист, культуролог і викладач Мар’яна Хрипович представляє раціональний психотип аристократки як «людини розуму», яка «прийшла в цей світ, щоб ламати традиції і ритуали»[1332]. Раціоналізм поєднаний з інтуїтивною здатністю відчувати таланти. Своє бачення бажаного українського світу Мар’яна моделює як талантоцентричний аристократичний всесвіт: «Якщо людство навчиться шанувати талант як своє найбільше надбання — замість того, щоб робити комерцію на окремих обдарованих особистостях — тоді все буде добре.

Нікого не можна навчити творити, але всіх без винятку треба вчити шанувати творчість»[1333]. Дослідницька монографія Мар’яни має символічну назву «Диявол у світовій культурі XX століття», адже модерністська сутність диявола полягає в тому, щоб провокувати імітацію. «Нічого в світі кращого немає за genuine, немає нічого жахливішого за imitated»[1334], — у цих словах відображається аристократична естетична позиція Мар’яни. Працюючи в Українській філії Міжнародного фонду підтримки обдарованих дітей, вона вишукує таланти по всій країні, щоб підтримати їх грантами. Одна з її поїздок у райцентр Новожахів (назва вказує на українське страхітливе, яким є несвідоме заздрісне поселення, що провокується до злочинності аристократичною гординею героїні) закінчується її загадковою смертю на 38-му році життя.

Роман побудовано як розслідування друзями Мар’яни її несподіваної смерті. Ними рухає бажання шукати не абстрактну істину, а конкретну істину живого життя, тобто шукати «конкретну істину життя і смерті Мар’яни Хрипович»[1335]. Цей пошук означає з’ясування, «чи містить істина смерті істину життя?». Він призводить до аналізу жіночого життя, яке пронизує неусвідомлена імітація, але потужний внутрішній бунт проти фальші завершується любовним аристократичним вибором на межі життя зі смертю. Мар’яна — яскравий психотип феміністки, який динамічно руйнується внаслідок психологічного переживання любові, що приводить її до несподіваного прозріння. Адже до певного часу Мар’яна була жінкою, яка чула таланти, але через свою раціональність — не чула голосу Бога, могла говорити «про статевий акт як про філософську категорію»[1336], насміхалася над мужчинами, які «ридають під час оргазму»[1337], поки не зіткнулася з любов’ю у своїй душі. Завдяки любовному переживанню Мар’яна покидає світ з прекрасною і сповненою гідності печаттю, про яку писав Гессе: ця печать означає любов і смерть, вона залишається на тих людях, які пережили короткий, моторошний погляд в очі своєї долі[1338].

Розгадка смерті Мар’яни виявляє, що загроза для національного аристократичного світу приходить зі світу імітаційної заздрості. Символічною деталлю в розслідуванні є те, що Мар’яна любила справжні коштовності, навіть не підозрюючи, що на її улюбленій каблучці був не смарагд, а імітація під смарагд. Ця символічна деталь у дослідженні Кононенко вказує на важливий момент у житті сучасної творчої жінки, яка бореться проти імітації, але не усвідомлює її в собі, тому на межі життя і смерті повинна її остаточно зректися. Є. Кононенко чітко вибудовує в романі страшний шлях до істини, що постає у ситуації постмодерного змішування творчості й імітації, коли ця постмодерна (диявольська) мішанина не дає змоги вирізнити справжні сутності.

Істинна жіночість має потребу в духовній мужності, а виявляючи її брак, вона починає творити бажану мужність. Фальшива жіночість такої потреби не має, адже формується на основі кастраційної заздрості, що обумовлює перетлумачення й імітацію мужності. Тому виявлення психологічного механізму імітації, що розгортає постмодерну мішанину цінностей, є головним завданням у дослідженні сучасного порубіжжя. Для аналізу його найкращим матеріалом є творчість О. Забужко, яка відображає цей механізм у власних текстах. Адже в цих текстах на порубіжжі формується найпотужніша оральна жадібність щодо талановитого опонента за аналогією сексуального конфлікту «Польових досліджень…», коли жінка зустрічає талановиту мужність і починає з нею змагатися. Власне цей суб’єктивний внутрішній театр жіночої особистості, що розпочинається з символічного поглинання талановитого чоловічого об’єкта, становить характерну стратегію сучасної жіночої текстуальної політики як феміністичної літературної теорії. Привид блукає по Європі, як зазначає Т. Мой, привид жінок-дисидентів[1339]. Цей привид приносить в українську літературу на основі англомовного модернізму О. Забужко.

Наприкінці 80-х О. Забужко зацікавлюється англомовною модерністкою Сільвією Плат, перекладає її поезії[1340]. Очевидно, її приваблює колізія дружби з поетесою Енн Секстон, про що свідчать згадки у романі «Польові дослідження з українського сексу». Ця богемна дружба Секстон з Плат відображає творчу атмосферу у 50—60-ті роки у західноєвропейському світі, психологію раннього англомовного постмодерного шістдесятництва, враженого депресивними, суїцидними, смертоносними імпульсами.

Імітуючи суїцидну депресію англомовних постмодерністок-істеричок, О. Забужко театралізовано розігруватиме її у своїх поетичних і прозових творах. Від С. Плат вона переймає також психічно оголений автобіографізм. Адже саме Плат, переживаючи суїцидну депресію, радикально ввела в англійську літературу психологічні проблеми, які стосувалися її автобіографії, стала однією з перших американських поетес, які у творчості наважилися використовувати життєвий досвід, отриманий у психіатричній клініці. Плат робила цю революцію в англійській літературі, приїхавши з Америки на навчання в Кембрідж. Власне вона імітувала свого викладача і поета, популярного серед студенток модерніста-шістдесятника Роберта Лоуелла, який писав глибоко сповідальну лірику. Автобіографізм став особливо популярним в англійській літературі у 50-ті — 60-ті роки. Автобіографічна книга Р. Лоуелла «Етюди життя» (1959) шокувала не лише англійське суспільство, а й найближчих родичів, які вважали образи батьків жахливими. Аналогічно до англійських модерністів у романі «Польові дослідження…» О. Забужко також шокує портретом своїх батьків.

Нова хвиля шістдесятницького модернізму в Європі сформувала і потужну хвилю самоаналізу. Психологічний досвід С. Плат, замаскований в її поезії, використовує О. Забужко. «Мені тридцать, — писала С. Плат у поезії «Воскресла з мертвих». — Це мій номер третій», вказуючи на свою третю спробу суїциду, незадовго до самогубства у холодну зимову ніч. О. Забужко пише про своє тридцятиліття у поезії «Тридцята зима», імітуючи цю меланхолію: «В ту зиму я була цілком сама, / у проміжку між двох мужчин: один — в минулім, / а другий поки кривсь таким товстим намулом, / мов сотні літ його не