Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Для утвердження аристократичного проекту української літератури варто активізувати Анну та її вплив на Київську Русь. Адже проблема філософського монотеїстичного християнства залишається актуальною на сучасному порубіжжі, коли українська держава розпочинає світоглядне моделювання органічного шляху розвитку. Наше порубіжжя як ніколи ставить завдання свідомого прийняття монотеїзму, адже у системі національного Над-Я на даному етапі намагається зайняти місце або романтичне несвідоме язичництво, або явна імітація християнства, що походить з імперської російської культури. Російська культура не може розвивати монотеїстичне християнство, оскільки воно суперечить психологічній сутності імперії. Не випадково монотеїзм, за психоаналізом З. Фройда, не прижився в імперському Єгипті, а був успадкований єврейським народом, який боровся за своє державницьке буття. А Ф. Достоєвський у романі «Брати Карамазови» правомірно охарактеризував імперське християнство як тлінний, рабський і демонічний дух. Український літературний аристократичний проект має повернутися до відродження національного філософського християнства, основою якого є нарощування свідомості. Тому в українському поетичному християнстві Т. Шевченка Свідоме натхнення, що сходить до серця національного пророка від Бога-отця, трансформується у Велике Слово, яке й утверджує аристократичний проект української літератури. А культивування поганства О. Забужко виходить з імперської філософії життя та з імітації українського несвідомого романтизму, зокрема, в його шістдесятницькому варіанті Вал. Шевчука (рання повість «Інопланетянка» О. Забужко символічно маскує едіповий діалог «Забужко — Шевчук»).

Неспроможність зреалізувати власну агресивну інстинктивність в українському чоловічому світі викликає істеричний гнів у романі Забужко «Польові дослідження з українського сексу», що й оформляється як феміністична настанова, несвідомо спрямована проти органічної української мужності, оскільки суперечить ерогенним уявленням про мужність. За незреалізованої інстинктивності можна визнати власне безсилля (жіночу поразку) в об’єктному чоловічому світі, що привело би до щезання, згасання динаміки бажання. Однак спрагле жіноче бажання породжує істеричність й агресивні пошуки альтернативного самоствердження: замість програшної ерогенності символізується агресивна динаміка слова. «Тіло, не спрямоване силою інстинкту, перестає бути тим, що біологічно дане суб’єкту, і шукає себе там, де воно відсутнє, — відзначає І. Смирнов. — У мить істеричної шаленості воно виходить за свої межі, рветься із себе, збільшуючи кількість своєї присутності у світі через підвищення голосу, посилення жесту, надмірної рухливості»[1325]. Цей ефект істеричної несамовитості символічно виписаний у «Польових дослідженнях з українського сексу».

Невідповідність істеричної жінки своєму тілу дає привід говорити про таку семантику істеричної тілесності, в результаті якої створюється надлишкова соматика з допомогою слова як уявного тіла. Антична інтуїція, як слушно зауважує І. Смирнов, вдало обрала для позначення істеричного стану семантику матки, тобто того органу, «яке служить місцем, де в тілі виникає нове тіло»[1326]. Тому в романі Забужко замість природної вагітності — химерна уявна вагітність, коли тіло роману стає дитиною від одного з батьків, тобто лише від матері. Бажання зачаття, яке формує мовлення роману, відсилає до розщепленого батьківсько-материнського коду в онтогенезі Забужко, обумовлює пристрасне бажання поєднати батька й матір на символічному рівні й у власній любовній історії. Неможливість цього акту, що психологічно обумовлює природну безплідність, продукує агресивне, мордуюче мовлення роману й актуалізацію фемінізму на основі імперського психотипу Проститутки.

У 20-ті роки XX ст. М. Рудницька сформувала альтернативне до імперського фемінізму розрізнення через концепцію українського фемінізму на основі переваги свідомості над інстинктом: фемінізм означав аристократичне духовне материнство[1327]. Концепція фемінізму як духовного материнства відповідала психології національного жіночого суб’єкта. Про такий фемінізм можна говорити у творчості Лесі Українки. Прородні жіночі сублімації пов’язані зі здатністю давати життя, відтворювати втрачені або пошкоджені об’єкти, на відміну від сублімацій в чоловічій позиції, де елемент життєсотворення «підкріплюється фантазіями про запліднення і означає «оживлення або відновлення пошкодженої або знищеної матері»[1328]. Тому фемінізм як духовне материнство, згідно з концепцією М. Рудницької, відповідав психології органічної сублімації, або бажанню відтворювати втрачену в колоніальному періоді національну мужність. Закономірно, що суб’єктом українського фемінізму постав психотип Матері (з материнським інстинктом життя як потягом до єдності, тобто з центрованим лібідо, або любовними імпульсами), а не психотип Проститутки, як в імперському фемінізмі (з материнським інстинктом смерті або потягом до руйнування, тобто з центрованим мортідо як деструктивними каструвальними імпульсами). Психологічній опозиції «Мати — Проститутка» відповідає опозиція «плідність — безплідність», де плідність у літературному філогенезі означає творення, безплідність — імітацію.

Моделювання імперської множинної особистості,що не фіксується у конкретній любовній ситуації, на основі психотипу Проститутки та донжуанівського психотипу, активно розробляє сучасний постмодерністський французький антипсихоаналіз (Ж. Делез, Ф. Гваттарі та ін.), руйнуючи код фройдівської національної психоаналітичної теорії і перетворюючи її на шизоаналіз. «Шизоаналіз, — як правомірно стверджує С. Куцепал, — відмовляється визнавати родинну структуру тією матрицею, у межах якої постійно борсається суб’єкт, заперечує будь-яку можливість „батьківського означального“»[1329]. У ситуації такого порубіжного постмодернізму психоісторія української літератури стає важливим свідченням того, як небезпечно приймати цю розлиту в Європі сучасну карамазовщину, що видозмінюється протягом XX ст. як більшовизм, соцреалізм, постмодернізм, шизоаналіз, фемінізм тощо.

Паралельно до ерогенного дискурсу Забужко на українському порубіжжі потужно символізується глибинна ностальгія за втраченим національним аристократичним еросом як свідомою любов’ю. Яскравою її символізацією є книга Г. Тарасюк «Дама останнього лицаря» (2004). В оповіданні під аналогічною назвою головна героїня — Мадам — чверть століття перебуває у психіатричній клініці, в минулому — оперна співачка, яка мала блискучу славу, їздила по світу, що не подобалося її чоловікові Енріко («волів мати жінку при хаті»). Від богемного минулого (творчості і романтичної любові) залишилася хвороблива фантазія. Втеча у хворобу, за Фройдом, означає втечу в потаємну мрію. Втікаючи щоразу з психіатричної клініки, Мадам приходить у салон краси «Фантазія», де її завше радо зустрічають перукарки, створюють для неї атмосферу повної свободи і безпеки, щоб вона могла сказати про своє аристократичне любовне бажання. У прощальному візиті Мадам розповідає перукаркам про останнього лицаря на планеті — Фердинанда. Це не просто спомин-фантазія «про минулі часи доблесті і честі, коли чоловіки ще були лицарями»[1330], це утвердження дами останнього лицаря у ворожій до цієї моделі суспільній реальності, творення піднесеного бажання, яке приносить насолоду не лише їй, а й усім жінкам салону, коли вони пригадують своїх мужиків «плебейського» походження, вихованих комунівською імперією. Химерно символізована туга за аристократією, аристократичним вибором мужності і жіночості символічно з’являється у час усвідомлення тоталітарної держави, яка відступає, залишаючи у спадок деформований національний ерос, що пригнічував розвиток національної аристократичної свідомості.

Імітаційний симптом

Знаковим текстом самоусвідомлення української епохи постмодерного порубіжжя є роман