Читати книгу - "Очікування шторму"

Тоді Жан і побачив, що обличчя матері дивно змінилося. Вона опустила чайник. І сказала.

— Диви-но.

Гребінець лежав у гарячій воді. Та тепер він був зовсім не такий, як у валізці. На жовтій кістці чітко і ясно було видно літери латинського алфавіту. Вони розташувалися навпроти зубців. І кожен зубець мав свою певну літеру або сполучення літер.

— Ма-мо! — видихнув Жан. — Це щось таємне… Я боюся.

— Знищити! Треба негайно знищити! — вирішила Марфа Іллівна. Вона завжди і тільки так приймала рішення.

— Ні! Цього не можна робити, мамо. Це треба віднести в міліцію.

— Неси! — похмуро пожартувала вона. — Може, орден дадуть…

— І гроші також, мамо!

Здригнулася Марфа Іллівна, потерла долоню об долоню, міцно, до хрусту, затисла пальці. Посміхнулася над силу — не сподобався, насторожив її голос сина. Сказала:

— Бог з тобою! Дихни!

— Я ж не п'ю, матусю. Гроші не наші. Їх треба віднести властям.

— Не кричи, синку. Не кричи… Грошей я тобі не віддам. І міліції не віддам! Дулю їй!

— Ви самі кричите, мамо! І кажете дурниці!

— Ні… Ні… А може, гребінець і не таємничий. Може, його просто якийсь закордонний умілець робив. Так ось — із фокусом.

— Мамо, не обманюйтесь. Адже гроші. Стільки грошей. Звідкіля вони в медичної сестри?

— Не наша справа. Не наша. Знищімо гребінець — і край.

— Не можна, мамо. Війна! Якщо вона шпигунка, якщо її власті розшукують… Тоді судитимуть нас за те, що ми ворогові сприяємо. Й навіть розстріляти можуть…

Він хотів переконати її доказами. Хоча й не вірив у таку можливість.

— Мати божа! Прости… Все на себе візьму. Я без сина все зробила. Й гребінець, значить, знищила, й гроші забрала. А ти на роботі був…

— Не можна, мамо.

Але вона вже поспішила до грубки, відкрила заслонку й кинула гребінець у вогонь.

Спочатку йому довелося відкинути матір на долівку, потім засунути руку у вогонь. Щастя, що кістка на гребені не спалахнула. Вона ніби запінилася по краях. І все.

Він, мовби боячись, що охолоне, що пропаде рішучість, вибіг в іншу кімнату, схопив валізу квартирантки.

Але мати не випустила його з дому. Вона вчепилась у валізку. Й Жан тягнув її до дверей. А вона кричала:

— За-гу-бив! За-гу-бив!

Біля дверей валіза відкрилася. Гроші випали. Вона кинулася на них, намагаючись накрити тілом. Потім стала рвати пачки. Й кидати. Й гроші кружляли по кімнаті.

Мати вила. Може, вона збожеволіла?

Вислухавши Жана Щапаєва, Золотухін відвіз його до Каїрова.

Мірзо Іванович довго розглядав гребінець. Сказав Щапаєву:

— Молодець, ти вгадав — це шифр. — Потім обернувся до Золотухіна: — Дмитре, вияви винахідливість. Дістань пляшку вина. Ми повинні випити з цим юнаком.

Розшифрований текст Каїрову принесли тільки надвечір.

У короткій записці Японець повідомляв Кларі, що за стійкий зв'язок з центром відповідати не може. Професіональної підготовки не проходив, став радистом випадково.

Нафтоперегінний завод, на його думку, — справа складна. Він ніколи раніше диверсіями не займався. Своїм завданням вважає збирання інформації. Особисто зустрітися з Кларою не має права — такий наказ центру.

Цікаво, та не густо. Хто ж цей Японець? Випадковий радист? На Південній теж був затриманий радист. Значить, їм потрібен зв'язок. У них щось раніше сталось із зв'язком.

Каїров зачинив за собою двері задушливого кабінету. На повітря. До набережної. Плигаючи з блока на блок — вони були величезні, залізобетонні, порослі м'яким, як оксамит, мохом, — Каїров спустився до моря, опинився біля води, яка хлюпалася зовсім тихо. Стрімконосий катер сріблястого забарвлення йшов упоперек бухти. Хвилі, що здіймалися за кормою, наче крила, швидко бігли до берега, й море змінювало колір й іскрилося, мов багаття. Вологе повітря, повисле над морем і над набережною маревом, що ледь розрізнялося, видихав запахи, з яких найсильніший був запах брому. Каїрову тут дихалося легко й вільно.

Отже, Клара могла шукати в штольні передавач. Знайшла вона його чи ні — записка на це питання відповіді не давала. Можна припустити, що вона не знайшла передавача. Значить, треба ще раз перевірити ці старі штольні.

Усе належить перевіряти, навіть малоймовірні припущення. Це одна із заповідей контррозвідки. Який би хитрий і розумний ворог не був, він завжди може допустити помилку, вибрати не найкраще рішення. Йому можуть відмовити нерви, зрадити витримка.

Випадок з Сизовим краща тому ілюстрація. Агент, який пройшов розвідшколу, був убитий інтендантським офіцером при спробі його завербувати. Поворот не передбачений. Невикритий агент став жертвою дилетанта. Цей варіант не зразу спадає на думку тим, хто його послав. У загибелі Сизова вони вбачають насамперед дії радянської контррозвідки. Квапливий висновок породжує не менш квапливе рішення — Погожева залишає госпіталь у Перевальному. Нервовість очевидна! Схоже, вона стала однією з причин провалу агента-радиста за кличкою Довгий на станції Південна. Тим часом територіальні органи державної безпеки і внутрішніх справ хліб даром не їдять. І можливо, Довгий зовсім не нервував. Можливо, взяли його чисто й професіонально наші хлопці тільки тому, що виявилися досвідченішими, розумнішими…

Гаразд, не будемо відволікатися.

Погожева, припустимо, залишається без зв'язку. Правильніше, в неї є зв'язок, аварійний, запасний, через якогось Японця, якого центр не підпорядкував їй. Японець не радист. І не диверсант. Він збирає інформацію. Японцем може виявитися старий, давно вкорінений агент.