Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

докупи у пив’ярні, і він теж обіцяв прийти випити з нами пива. Був він красномовний, незрівнянний бесідник на різного роду торжествених обходах та бенкетах з обов’язковими тостами. Коли всі теми були вичерпані, коли вже всі патріоти висловили свої «най-щиріші, найпотайніші жадання» і ніхто не підводився до бесіди, тоді ми підштовхували нашого приятеля і підбадьорювали словами: «Панове, тихо! Д[оброд]ій Тарадієнко має виголосити бесіду! Тихо-бо! Тарадієнко просить слова!» І він починав говорити. Його незмінна улюблена тема була про «сонячні плями»; але щоразу він розвивав її краще, ніж попереду. Він проводив звичайно паралель між сонячними плямами і нашою нацією. У цих плямах він добачав з великим дотепом найліпші докази того, що нашій нації належить велика будуччина. На самому цікавому місці, коли мізки всіх даремно напружувались, аби збагнути всю глибінь його думок, він уривав і сідав з усміхом на устах, не докінчивши своєї астрономічної промови. Але всі були задоволені, і по його промові запановувала загальна веселість і всі пили здоров’ я Тарадієнка. Взагалі, він був людиною не говіркою, але жартівливою, і його «фізичні дотепи» викликали голосний регіт. Зібравшись гуртом у пив’ярні, ми вже заздалегідь сміялися, але вийшло даремно, бо він не прийшов. Жінка не випускала його увечері з хати. Се зіпсувало нам гумор, і Яцуня став зі злості сумніватися, щоб той «туман вісімнадцятий» міг бути вченим, коли він не тямить того, що він у жінки під черевиком. Ми гуртом

і енергічно протестували, нагадуючи про Сократа та Ксантиппу, запрошуючи бути справедливим і вияснюючи, що наука і лиха жінка мають між собою дуже мало спільного... Ми розійшлися з огірченням на душі, розуміючи, що він для нас загублений.

Але ми не випускали його з очей і, хоча оддалеки, з гордощами стежили за його успіхами на науковій кар’єрі. Коли він написав свою славетну студію: «Про зв’язок між фазами Юпітера і кінськими хворобами і про вплив цих останніх на економічний добробут української нації», ми оголосили його першим сучасним вченим і великим українським патріотом. На жаль, російська цензура заборонила друкувати цю річ через сміливість та оригінальність думок, висловлених у ній. Це була кепська ознака, і ми радили Тарадієнку бути обачнішим: «Не забувай, що для України буде страшна, невіджалувана втрата, коли тебе вхоплять “раби лукавих”. Цю свою працю ти видрукуєш аж тоді, коли на Вкраїні розвидниться».

Незабаром він мав складати іспити на магістра ветеринарії. При кожній нагоді ми з великим зацікавленням і турботою питалися, як стоять його справи, чи він вже зовсім приготувався до іспитів. Він запевнено всміхався, а ми, випереджаючи події, говорили нашим знайомим: «Д[оброд]ій Тарадієнко казав... Ви знаєте д[обродія] Тарадієнка? Магістер ветеринарії! Як же!.. Як же!.. Незабаром буде професором у нашому інституті по катедрі хімії. Мій приятель!»...

Уявіть же собі наш жаль і наше огірчення, коли ми довідались, що він зарізався на іспитах! Се був справді несподіваний і тим більше страшний удар для нашої амбіції. Але ми розуміли, що тут мають бути якісь незвичайні причини того нещастя. І ми стали пильно їх шукати. Тарадієнко «зарізався» на фармакогнозії. Ми стали збирати відомості про професора, що викладав фармакогнозію, і з певних джерел дізналися, що він давній принци-піальний ворог українофільства. Це кидало зовсім інше світло на невдачу нашого приятеля. Очевидно, професор в особі Тарадієнка мстився з цілої нашої нації. Се ж ясно, що наш приятель був жертвою своїх пересвідчень і прийняв терновий вінок за вітчизну, хоч дехто й завважав, що д[обродій] Тарадієнко належав до «білястих патріотів».

Коли ми сповістили Тарадієнка про наше відкриття, він попереду чомусь неймовірно подивився на нас, але коли ми дали йому «незламні докази», він, нема що крити, втішивсь, врешті освоївся і, прибравши меланхолійний вигляд, промовив високі слова, хоч за автентичність їх я не відповідаю: «Рідний мій, занедбаний краю! Для тебе я радо знесу усі прикрості і навіть життя самого не пожалію». З тихим благоговінням дивились ми на нього, жертву нашого національного рабства — і в наших серцях горіло до нього спочуття. Ми розійшлися, пригнічені думкою про заподіяну йому несправедливість, про переслідування його... Знайомим ми казали: «Ви розумієте, — тут політичні причини... національне пригноблення»... І ми прибирали значущий вигляд. «Але, будьте певні, він свого доб’ється. Це міцний, як криця, й сильний духом чоловік. Коли тут не дадуть йому катедри, то його й за кордоном приймуть радо!»

І його слава росла, повита ореолом страждань.

Другого року він зарізався на патологічній анатомії. Щоправда, анатомія не була заводом для нашого приятеля і він трохи на неї шкандибав, але всім було очевидно, що Тарадієнко був жертвою старої системи переслідування молодих многонадійних учених з боку старих педантів. І справді, коли ми зібрали відомості про професора анатомії, з великою втіхою довідались, що він теж почуває антипатію до «щирих українофілів», а цілий українофільський рух зве обскурантофільським.

Але невдачі тільки розпалювали козацьку енергію Тарадієнка, і він знов сів за книги, постановивши скласти іспити ще через рік.

Але коли наш приятель зарізався й за п'ятим разом, ми запевняли наших знайомих, що він зовсім не складав іспитів і що се просто «підлі брехні», бо гаразд тямили, що становище нашого приятеля ставало хитким.

Через кілька днів по останніх невдатних іспитах ми зайшли одвідати його. У дверях почули, як пронизуватий жіночий голос заверещав: «І чого ще оця патолоч тут швендяє!» Ми удали, що то не дотикається нас, і, поскидавши брилі, чемненько вклонились спинці Тарадієнкової жінки. Тарадієнко вийшов нам назустріч, швидко провів до свого кабінету і замкнув двері. Він привітав нас радо, хоч мав натомлений і стражденний вигляд. Він зразу почав нам розповідати плани своїх будучих наукових праць і казав, що він просто надумався написати такий твір, щоб відразу звернути на себе загальну увагу. Таким твором мала бути, на його думку, філософія анатомії чи анатомія філософії — праця, яку він вже зовсім обміркував і незабаром почне обробляти на славу української науки. Він тільки вагається, де видрукувати сю річ? Чи в «Наукових записках Т[оварист]ва ім. Шевченка», чи в російських виданнях? Розуміється, йому б дуже хотілось надрукувати в «Записках», та «що ж, коли вони сливе нікому не відомі!» Volens nolens наукові речі друкуватимеш по-російські! Інша річ твори красного письменства. В усякім разі, коли він друкуватиме по-російськи, то обов’язково скаже, що се переклад з українського рукопису... Але сим разом ми не захопились його думками і не підтримали його мрій. Він змовк, наче почув себе винним