BooksUkraine.com » Сучасна проза » Практична педагогіка, Ксенія Демиденко 📚 - Українською

Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

169
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Практична педагогіка" автора Ксенія Демиденко. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 145 146 147 ... 182
Перейти на сторінку:

—    Потрібен номер, у якому мають брати участь і класний керівник, і учні. Придумайте щось зі своїм класом. Хай постараються. Ви для них стільки всього зробили й робите, нехай і від них якась віддача буде, – мотивував директор.


Вовка стояв біля кабінету. Тільки-но я вийшла, як він виріс, наче гриб після дощу:
—    Знову сварили? Через мене? Я нічого поганого не робив, чесно!

—    Ти тут ні до чого, розслабся. Мене послали на конкурс класних керівників. Потрібен номер від класу. Творчий, - я вже прокручувала всі можливі варіанти виступу: інсценувати осучаснену байку, поставити сценку з цікавого актуального твору, зрештою можна було інсценувати анекдоти на шкільну тему. 


—    Так в чому проблема? Ми ж за будь -який кіпіш. Чо скажеш, зробимо, - я намагалася  не дивитися у його красиві очі.

—    Будь-який кіпіш не годиться. Виграшний варіант  — театральна вистава, але ж то треба писати сценарій, проводити купу репетицій, підбирати декорації та костюми. А тут кінець року й у вас підготовка до трьох іспитів. Треба білети вчити, а не слова до сценки, - пояснила суть проблеми.
Вовка, просіявши від щастя, швидко згенерував вихід:
—    Почитайте свої віршики. Вони класні! 

—    То особисте. Не буду, - мене реально ніхто б і під дулом автомату не примусив читати сповідь душі.


—    Тоді заспівай... заспівайте, Софіє Костянтинівно, - демонстративно виправився, помітивши, що повз нас  проходить вчитель праці Орест Петрович. - Ви ж класно співаєте, я чув. А ми підтанцьовочку зробимо. Гопака. Ото буде номер! Відгоцаємо так, що там у всіх щелепи до підлоги відпадуть. Ага?

—    Дякую, Вово. Ще чого, балаган влаштовувати. Щось інше придумай.


Але Вова й не збирався вигадувати щось інше. Він під кінець дня переконав увесь клас, що кращого ніхто нічого не запропонує, а хлопців майже всіх запевнив, що вивчити пару рухів гопака – це цікаво, пізнавально, круто й взагалі дуже патріотично. Мені «пощастило» почути, як він говорив із Ромою Маркіним:
—    Ти вмієш вальс танцювати? Швидко навчився? А це бабський танець. По балах його танцювали раніше. А гопак - це справжній пацанячий, хто не вміє, той не мужик! - мотивація супер! Рома навіть не намагався обурюватись.

—    Чо ти хочеш? Щоб я гопак станцював? Де? - починав вникати Рома. Дуже повільний хлопець щодо розуміння суті.


—    На сцені. Концерт. Мама Соня співає, ми ззаду танцюємо для краси та ефекту, – живописав Вова.

—    Ти б так одразу й сказав, що для мами Соні. Для неї й чечітку можна збацати. А хто буде вчити? - резонне питання.


—    Так, у мене є один кент. Корову танцювати навчить.

В підсумку Вова підібрав шістьох бажаючих, які не проти були  засвітитися на районному конкурсі «Класний керівник року» в якості моєї підтанцьовки.

—    Ти не думай, погодилося більше, але костюмів на всіх не знайшося. І я так по зросту і комплекції підібрав моцних чуваків,  щоб підкреслити твою стрункість, - обговорював свої  продюсерські дії Вова.

Мені залишалося підібрати яку-небудь пісеньку, якомога енергійнішу, і підшукати  ефектне вбрання.

Пісеньку з горем навпіл ми з учителькою співу Дариною  Анатоліївною відкопали. То справді був стовідсотковий хіт «Хуторянка» з репертуару Софії Ротару. Її міг хто завгодно добре заспівати, правда, навряд чи краще за саму Софію Ротару. Складніше було з вбранням. Але я покопалася у своїх інститутських шмотках і відшукала довгу чорну спідницю й блискучу блузочку.

На генеральній репетиції як одягла,  діти зразу ж почали шушукатися. І тільки Вовка зміг мені сказати й то потім сам на сам, коли лишилися наодинці:

— А чогось більш відстойного ти не могла нарити у своїх бабусиних скриньках, Софія Костянтинівна?

—    А чим це тобі не до вподоби такий наряд? – трохи образилася – ще чого, не зацінили мого смаку.

—    Корів ганяти у селі в такому. Поїдемо завтра до одного мого знайомого. Він костюмером у театрі, то підбере цікавеньке. Ти ж хуторяночка, а не задрипаночка.


Незважаючи на те, що була субота, і я страшенно хотіла відіспатися, Вовка розбудив о сьомій ранку й потягнув зовсім в інший кінець міста, де якоїсь незрозумілої орієнтації чоловік розкритикував мене в пух і прах, після чого видав на тиждень шикарну вишиту бісером сукню з вінком,  прикрашеним численними стрічками. Чоботи на мене не підійшли, тому ми з Вовкою терміново поїхали на базар підшукувати червоні чоботи з високими халявами. Ми оббігали ринок двічі, але червоних на мою ногу не знайшли. Натомість знайшли жовті.

—    Давай купимо жовті. На сукні є жовтий колір, тому годиться, – переконувала я.

—    Під ту сукню годяться лише червоні. Треба червоні. Айда на Троєщину! – скомандував Вовка.


—    А як і там не буде? Тоді й ці не купимо, і там облом, - метушилася я.

—    Якщо не купимо, повернемося сюди. Але на Троєщині є все. Тільки мене поки що немає. Зараз приїдемо, буду, – шуткував Вовка. У мене так гули ноги, що аж трохи поколювало у ступнях, але протистояти його нахрапу було неможливо. Я вже потім зрозуміла, що справа була не в кольорі чобіт, Вовка просто хотів довше побути поряд зі мною. На Троєщині ми знайшли те, що шукали, до того ж швидко.


Я не пам'ятаю свого виступу. Все проходило, немов уві сні. Завдяки старанням моїх діточок я посіла друге місце, бо говорили більше не поо те, як я співала, а про те, як хлопці танцювали. Відразу ж після нагородження вирішила в якості  подяки завести всю цю братію (шістьох хлопців, вище за мене майже на цілу голову) в затишну кав’ярню. Ми весело посиділи, обговорюючи дрібниці свого та особливості інших виступів.
—    Як на мене, так перше місце зажали, - озвучив свої сумніви Едік Соколов. Як він намагався витанцьовувати, це словами не передати.

—    Усе нормально, Едік. Я вважаю, що чесно. Ти бачив, яку виставу та вчителька відгрохала? Сценарій повністю її. Виступ на пів години. А ми? Відгоцали за п’ять  хвилин –і все. Радіємо тихенько, що друге, - заспокоювала я.

1 ... 145 146 147 ... 182
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"