Читати книгу - "Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін"

— Агов, стара шкапо! агов, стара дурепо!..

Нехай чує!.. попереджаю!.. що все знаю!.. навіщо дзвонить!.. щоб скликати сусідів! щоб вони нас роздерли!..

— Гучніше!.. гучніше!.. потолоч!

Біс її бери!.. нехай дзеньдзеленькає!.. а які міни корчить водночас! розпачливі! голівка маленька, та розпухла отак-от! і вся в зморшках!.. жовтих!.. червоних!.. зелених!

— Ховайтеся в метро, курко вискубана! замість дзвонити!.. так буде краще!.. усі сусіди померли!

Надриваю горло!.. але уа-уа! уа-уа! сирени!.. повні вуха!.. отак!.. усюди сирени!.. більше, ніж цієї ночі, це певно… буде денний наліт… вони казали, вже кілька місяців, як попереджали!.. але в небі жодного літака!.. ах, дивлюсь я на небо!.. хоч би яка хмарка!.. буде чудова днина… Омлетина захекалася… уже несила, припиняє дзень-дзелень!.. я тримаюся за стінку, просуваюся… не прудко!.. але просуваюся!.. крок! ще один!.. доходжу до Омлетини!.. впритул!

— Омлетино! стрибай… кажу їй… стрибай, гівнючко!.. якщо вони прийдуть, то тебе пошинкують! шкуру здеруть! проси Бога, щоб їх трясця схопила, щоб вони все метро засрали!.. і там і загрузли!.. дай-но мені дзвіночка!..

Вириваю у неї з рук!.. вдало!.. різким рухом!

— Ходімо з нами! не стовбич тут!.. дзвіночок у мене буде! годі гратися! а то приб'ю ним!.. ану, забери!..

Не наважується…

Ага, придивляється… остерігається!..

— Ану йди по мітлу, Туазелько! і вимети всю авеню!.. чисто вимети! бач, як тут брудно!.. бач, скільки папірців?.. вимети все!

Це наказ!.. не жарти!.. але мітла? де мітла?

— А де мітла, докторе?

От де притичина!.. я віддаю накази, а не роздаю причандалля!

— Ти гарна любка, гарна курва! підметеш вулицю, приходь!.. зрадниця! у метро!

В очах пливе… все в очах пливе… стінка пливе… спираюся, все пливе… вітрина… вітрина хилиться… це саме те місце, точно те місце, де мені стало так зле…

— У вас є мітла, докторе?

Бачить, як мене хитає, підбігає, висмикує на льоту!.. дзвіночок!.. ти ба, яка метка, от відьма! і тікає!.. ага, недалеко!.. два… три кроки… я поворухнутися не можу, бо все пливе… і тремчу… але все одно точний!.. ви помітили? усе одно точний!.. усвідомлюєте? те місце! точно те місце, де мені стало так зле… напроти Жюля… точніше, біля майстерні Жюля… між липою і вітряком… не хочу, щоб Омлетина стояла поряд… здасть нас сусідам!.. це її намір!.. коли вони прийдуть!.. усе, на що здатна ця потолоч, — зрада.

— Ходи, Туазель! ходи!..

Не хоче!.. знову дзвонить у дзвіночок!..

— Поглянь у небо! поглянь, Туазель!

— Там нічого немає! нічого немає!

— Та є!

Шкандибаю туди… мало не гримаю додолу… вона мене бадьорить… торкаюся до дзвіночка… хочу забрати!.. дулі!.. знову висмикує!..

— От зараза! ти нічого вгорі не побачила?

— Бачила! бачила! горобців, докторе! горобці прилетіли!.. ви не бачите?.. один!.. два!.. три горобці!.. і голуби!..

Це так! достоту!.. летять голуби!.. і безліч горобців! на все небо! і папери! безліч паперів!.. так!… безліч паперів! високо згори!.. невже мої?… з самої гори, вище від нашого будинку!.. інших будинків… бачу дах нашого будинку!.. точніше, великий розлам даху… звідки вилітає безліч паперів!.. як потрощило наш будинок!.. побачили б ви те безладдя!.. комини і ринви звисають!.. над п'ятим поверхом… добре зробили, що пішли!.. і ріг висить… цілий ріг будинку… цілий ріг, який мало не осипався на вулицю!.. з балконами!.. з двома!.. одним над одним!.. ба, як трусонуло!.. увесь будинок похилився!.. уперед!.. так і стоїть… ми відчували!.. не здалося!.. жан-покиван!.. є над чим поміркувати трохи… от і стою міркую, спершись на пані Туазель… міркую, а все пливе… тисяча паперів у повітрі!.. та що там!.. тисячі… і тисячі!.. пурхають разом із горобцями!.. там повно горобців! водночас! усе вилітає десь згори! з висоти!.. широко ширяє в повітрі!.. іще!.. іще!.. на всю авеню!

— Тримайте мене, Омлетино!.. Лілі, тримай за другу руку!

Нехай не відпускають…

Мусимо наважитися!.. уже принаймні разів з десять робили спробу!.. зволікаємо!.. вагаємося!..

— Дзвони-но у дзвіночок, Омлетино!..

Я передумав!.. нехай дзвонить! нехай усіх переполошить! і що швидше! і що швидше!

— Церберко, тобі страшно! у штанці напудила! ганьба! чого боятися?.. сусідів? сирен?.. голубів?.. сусідів ніколи вже не буде! усі підсмажилися в метро!..

Омлетина припиняє… міркує… звертаюся до неї!..

— Ходімте вниз по авеню, стара засранко! якщо і є сусіди, я з ними впораюся одним махом! церберко! і з Мюрбатом заразом!

Попереджаю.

— І з його доцею!.. Туанон!.. ти її знаєш? так і буде!.. дізнаються, який я сміливець!

Хоч мене й хитає, та жах навести можу!

— Ходімте вниз по авеню!

Бебер навіть не пробує вирватися… він на руках у Лілі… уже казав! повторююся…

— Він не поранений?

Запитую…

— Ні! зовсім ні!..

Знову озираюсь на нашу халабуду… отак звіддаля краще видно… навіть коли пливе!.. немає ні сьомого… ні восьмого!.. їх пошматовано, цегла, черепиця, все… і широкі діри в даху… кажу: з них вилітає безліч паперів! ширяють! де можуть… а авеню якась неначе непрозора… іншого боку вже не видно… неймовірно!.. вихори зблисків… овва! а Норберчик на балконі!.. бачу, він, справді!.. знаки подає!.. розмахує руками!.. широко!.. на балконі сусіднього будинку… зупиняю дам…

— Чекайте, любоньки! чекайте!

— Чш! чш! шипить він мені згори, тобто Норбер… з пальцем на вустах… і чш! чш!.. чому? чому?.. не пам'ятаю… він мені щось радив… що саме?.. що?..

— Що він нам радив, Лілі?..

Теж не пригадує… усе плутає… я також… збираю всі думки докупи… чекайте!.. там була пані Жендр… нагорі… і Дельфіна… і служниця… але пан Норманс?.. не пам'ятаю… унизу?.. у біса?..

Там точно був схил!.. онде, онде схил!.. хідник!.. і метро в кінці вулиці!..

Лілі й Омлетина торсають мене!.. спускаємося зашвидко!.. от зануди, обидві!

Сирени ревуть собі… я вже казав… консьєржка калатає дзвоником… це навіть не звуки!.. кволе