Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

— Добре це чи погано для мене і для нас?

— А Бог його знає!

— А ти, видно, добре поговорила тоді з ними?

— Аж до запівночі! Мати ж вони, Петрусю, мої! — притулилася до нього. — Батько їх Санєю кличуть, а кохаються вони, як ніби юні ще, та й інше чинять, голублячись, коли я прикидаюсь сплячою.

— І таке буває?.. Хай здорові будуть!

— А ти й татові вже простив оту образу? — пильно подивилася Леся Петрові в очі.

— А що мав робити, Лесько? Вони, як тато твої, захищали честь і гідність дочки!

— Спасибі, муже, і від мене, і від нього, — поцілувала дівчина Петра у щоку. — Дивно, що вони не побили тебе тоді, як застали ото. І досі очі ховають, як я дивлюся на них осудливо, — примовкла Леся, щось пригадавши. — Знаєш, мати мене випитували натяками, чи ти не імпотент часом.

— Навіть!? А ти ж їм що?

— Сказала, що якраз навпаки! — усміхнулася Леся.

— То коли ми підемо на штурм батьків, Лесько? — Петро перевів розмову на болючу тему.

— Хай пізніше, як трохи умовлю матір, а взагалі, як скажеш, муже мій! Ти мені і Бог, і господар долі! Як повелиш, так і вчиню!

— А у вас хто саме господар у родині? — перекинувся Петро на інше.

— У нас — мати, а для мене будеш ти і тільки ти!

Янчук при тому мимоволі згадав Фатіму та її прописні істини з історії і стало йому раптом шкода її до болю...

— Муже мій! Ти якось віддалився від мене! Набридла я тобі?

— Слухаю співи пташок, — притис Петро дівчину до себе. — І ти слухай! Гімни любові ллються. Почуй і ти!

Із відкритого вікна долинали голосні синичі і шпакові перегуки.

— Як на естраді! Хвала життю, Лесько! Оксамитна моя! Сонцелика моя! Люблю тебе над усе на світі!

— Дякую, муже мій! З тобою чую і пташиний спів, і шум верховіть, і хмарки, що пливуть на небі, зауважую, — взялася Леся цілувати його подячно. — Без тебе не зуміла б сказати належно, вже вагітна твоїми словами й виразами, твоїм мисленням!

— Треба ж природі створити тебе — отаку чисту й витончену — для моїх мук, Лесько! Тону в блакиті твоїх очей! Не передати їх краси!

Довго ощасливлено мовчали у блаженстві й роздумах, у тихих пестощах і голубленнях, обопільно ніжні і взаємно розчулені, — словами не передати обсяг, напругу і зміст усього, німо сказаного між ними. Леся цього разу більше і глибше млосталася, жалібніше, аж до втрати тямку, тішилася насолодою їх близькості, і Петро розумів, що вона вже цілком дозріла, як жінка...

— Чи не піти нам трохи в ліс, Лесько? Співів наслухаємося, находимося, пообідаємо в їдальні, на подальше щось собі візьмемо... А може придумаємо і ще яку приємність, — натякнув, і сам не розуміючи на що.

— Як скажеш, любий мій! Як схочеш, мій муже! Адже я всіма фібрами душі хочу тебе причарувати, тобі сподобатись і догодити!.. А прогулятися з тобою, та ще й у лісі, мені буде дуже приємно!

Ходили, як неприкаяні, в лісі довго, аж заблудили, смачно й апетитно пообідали, і Леся наполягла, що розрахується вона, бо має заощаджені гроші, з якими додому вертати не хоче. Як уже повернулися до квартири, в очах обох ще стояли переплетені галуззям ліс і бір, у вухах ще шуміли загадками вітерці, і сосна за вікном їм вторила.

— Ти, дружино моя, посидь тут трохи чи приляж, закрившись, а я схожу на роботу та зорієнтуюсь, що там і як, — попросив Янчук Лесю.

— Казав же, ще п'ять днів у запасі маєш?!

— Вони нікуди не подінуться, люба! Треба мені!

— Як скажеш, милий мій, — нерадо відпустила Леся коханого, хоч і не показала того.

Привітавшись із колективом та прозвітувавши про свої успіхи у навчанні, Петро, попередивши Жужу, що приступить до роботи через п'ять днів, пішов до стайні.

— Добрий день, Власовичу! Як ся маєте? — привітався з машталіром, конюхом і прибиральником двору в одній іпостасі.

— Все по-давньому, Петре Карповичу! Що тут може змінитися? — розгубився той.

— Як Орлик і Грак?

— А що їм станеться? Прогулюємо, щоб не застоялися...

— Я це до того питаю, Власовичу, що хотів би з'їздити бричкою із верхом до родичів, може там і заночувавши. Як ви на те подивитесь?

— Та як... Ми зі Свиридом між собою говоримо: всі їздять, не знати й куди, а ви ніколи... Повеземо вас, куди скажете!

— Маєте овес і тобівку?

— Маємо, звичайно! Тільки халабудку на бричку треба накинути, бо може дощ чи негода яка...

— Зробіть ласку! І тобівку вівсом насипте, а трава там у мене буде, то я за кілька хвилин і виберуся, з вашого дозволу, але сам, щоб ні вас, ні дядька Свирида не турбувати...

Надворі був полудень, як Петро неждано-негадано під'їхав до своєї квартири конем. Леся, з вікна забачивши його на бричці, аж охнула, не вірячи своїм очам.

— Лесько, мавко моя! Хочу поїхати з тобою у фаетоні на всю ніч, куди скажеш! І хай це буде нашим медовим мандруванням! — тішився Янчук, що може зробити коханій приємність.

— Боже мій! Зроду нікуди конем не їздила! — сплеснула дівчина руками. — Але ж мене можуть побачити?!

— Не побачать! Зведемо халабуду та й гайнемо степом аж у бабусину хату! Мушу ж подивитися на придане моєї суджениці?

— Чудо ти в мене, Петрусю! А що братимемо з собою?

— Гадаю, мою ковдру і ті продукти, що ти в буфеті купила. Вернемося ж сюди по всьому, думаю.

— Я буду готова миттю, зайду лише в кабінет, — до трему була обрадувана Леся, як мала дитина.

— Спішити нам не слід, Лесько... Хочу проїхати повз ваш двір, щоб знати, який він, а вже потім повезу тебе у світ.

— Додай, світ за очі, — Леся вскочила під халабудку, поки Петро замикав квартиру — А кінь нас не понесе?

— Казала ж, і в огонь, і у воду за мною підеш, то чого питаєш? Кінь наш билинний, бричка, мов колиска з легенди, а день, як казкова купіль! Як же ще краще