Читати книгу - "Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест"

З ранку все закрутилося. До ранку до їхніх возів нікого не підпускали, а після старший, той самий Нікай, оголосив для усіх, що Макс і компанія – гості їхнього селища і ніхто не сміє їх зачепити. Але жінки є жінки. Місцеві дізналися, що приїхало багато дівчат і потягли всіх за собою. Винятком був найдрібніший мужичок – він не побажав розлучатися з сестрою. У підсумку – всі розбрелися хто куди. Дагор статечно обговорював із кимось із дорослих, таких самих серйозних, як і він, перевертнів, перспективи врожаю в цьому сезоні, Сатор з іще старшими говорили про щось своє, Міх носився з новою компанією таких самих обормотів, замурзаних і веселих, навіть Норт якось улаштувався серед хлопців. Один Макс сидів на пеньку і витріщався на невеличкий струмок, що протікав поруч із будинком, який їм виділили. Біля нього практично ніхто й не ходив. Селище було невелике, сто з чимось осіб. Він продовжував усіх вважати людьми, хоч гноми це, хоч орки, хоч ось перевертні. Вирішив, що це як раси – хтось білий, хтось зелений і з рогами, а хтось обертається. Підійшов Нікай.

– Доброго дня, пане...

– Нікай, давайте простіше... не потрібно переді мною тягнутися. І так он, усі стороною обходять.

– Це я наказав, щоб не докучали деякі. Так має бути, ми винні перед вами.

– Та забудьте ви вже... Я що, не розумію? Хлопці молоді, та й традиції у вас такі... Найголовніше, що ніхто ніякої біди не зробив. І ми не повбивали одне одного. Погодьтеся – адже так краще. Я зміг вам допомогти, тепер ми спілкуємося. А якби навпаки? І ще, але це особисто моя думка – дружину можна вкрасти, але чи буде вона любити? Можливо, змириться і так і проживе все життя, як чесна жінка, піклуючись про чоловіка. Але от кохати... хоча, напевно, багатьом цього й не треба. Ніка не буде нічиїм призом. І інші дівчата теж. Я не відступлю від цього.

– Я пам'ятаю, пане.

– Ми можемо у вас побути деякий час? Дітям було важко останнім часом, багато різного, неприємного. Я б хотів, щоб вони трохи відпочили. Я можу заплатити.

– Ми будемо раді. Не потрібно ніякої оплати.

– Якщо чесно – сумніваюся я в цьому. Що будете раді. Уже зараз помітно, як деякі поглядають. У вас тут не дуже раді людям, так?

– Не звертайте уваги, пане. Я заспокою буйних.

– О, ні... не треба. Нехай. Навіть цікаво, що діється в головах у тих, кому не дійшло попередження. А ви знатимете, хто тут підгризає вашу владу.

Нікай схилив голову, погоджуючись.

"Він задоволений... думає, що вийшло, як і хотів. Що ж – старший є старший. Повинен враховувати інтереси громади." – Можете розповісти, що у вас із вампірами? Дружите?

– Це не можна назвати дружбою. Ми допомагаємо їм іноді. За це вони нас не чіпають. Ми не можемо опиратися їхньому поклику, пане.

– Ми зустріли парочку, ще там, за кордоном. З ними був перевертень. Вони називали його Мірал.

– Я знаю такого, пане, але він не з наших. Інше поселення, вони живуть набагато ближче до місцевості, де господарюють вампіри.

– Як би там не було – він загинув. Його вбили шукачі, що попалися їм на шляху.

– Дякую, пане, я передам цю новину.

– Та, напевно, це й не новина. Вампіри ж живі. Якась Леата і Сірл.

– Ви зустріли Леату!? І пішли просто так? – перевертень був не на жарт схвильований і здивований, але тут же зупинився – хоча... що це я...

– Ні, ми зустріти не встигли – вони нарвалися на шукачів. А що такого з цією Леатою? Вона настільки жахлива й безжальна? Я бачу у вас до неї не дуже дружнє ставлення.

– Це дочка глави сильного клану. Вона сама дуже сильна. А ще їх клан тісно пов'язаний з демонами. У цій зв'язці ніхто з ними не може сперечатися. Як тут виникне дружність, якщо вони творять, що хочуть? Якщо їм потрібна свіжа кров, то ніхто не соромиться... У нас, щоправда, такого не траплялося, але розповідають багато.

– От навіть як... і що, Леата ця теж так робить?

– Ні, принаймні я про таке не чув, але вона дуже жорстка, сперечатися з нею не можна.

– А цей... Сірл? Він хто?

– Із цим простіше – він хоч і якоїсь там крові, але не дуже хитромудрий. Так, живе собі, виконує накази.

– І я так розумію – їхній голова підтримує все це неподобство?

– Не знаю, пане. Ми тут маленькі люди. Нас мало, живемо, як можемо. Напевно, підтримує. Ну або прямо не забороняє.

Якийсь час Макс мовчав. "Оце так... пов'язані з демонами... Цікаво – який це клан? Тар'я навряд чи таке підтримувала б. А дівка ця, чорна, справді, практично принцеса. Те, що вона жорстка – закономірно, але ось їхній спосіб життя за рахунок інших... а хіба в них є вибір? Треба розібратися, може і є."

– Слухайте, Нікай... зробіть послугу – перестаньте весь час називати мене паном, гаразд?

– Як я можу...

– А в чому проблема?

– Ви... згадали декого... Я знаю Кульгавого. І знаю, що з ним сталося і чим усе це закінчилося. І тепер розумію хто його вилікував. Я знаю хто ви, принц... Як я можу називати вас інакше?

"Не довго музика грала... сто разів уже казав собі – обережніше треба з висловлюваннями і думками. Ось ти вже знову – принц".